Author: Олег Шевченко

Ох, любі мої, який же важкий день видався Похмурий, дощовий, ніби сама природа знала, що в селі Липівці трапиться біда. Я дивлюсь у вікно свого фельдшерського

**Щоденниковий запис** «Ой, мабуть, ти сучасних діток не розумієш!» Сьогодні вийшла в город, аж бачу Галина Іванівна копошиться біля хати.

За Матір і Сина Він побачив його за кутом старого будинку. Просто бігав від одного смітника до іншого, шукаючи їжу. І раптом маленьке сіре кошеня.

Не забувай, що мешкаєш у моїй хаті й усе життя тут прожив. Знову за своє? Тепер до смерті будеш мені це нагадувати? Тетяна та Олег були одружені вже десять років.

Після похорону мого чоловіка син відвіз мене на околицю міста й сказав: «Виходь тут з автобуса. Ми більше не можемо тебе утримувати». Але в моєму серці

Почувши кроки, Світлана швидко видалила повідомлення, де хтось писав, що дуже сумує та чекає на зустріч, і поклала телефон на тумбочку, де він і лежав раніше.

Вона муркотіла тихо, ніби благала про порятунок, але люди або не чули, або робили вигляд, що не помічають. Маленький кошеня, перелякане до дрожу, тісно

Того дня до мене зайшла жінка, яку я не бачила роками. Тетяна Миколаївна. У нашому селі її за очі кликали «паніматерю». Не через чоловіка-військового

Небо мрячило, ніби тонкий серпанок дощу, коли люди з розкритими парасолями й опущеними очима йшли повз. Та ніхто не звернув уваги на жінку у бежевому костюмі

Глибока осінь, ранок буднього дня місто ще прокидається, але вже шелестять шини на заміській дорозі. Роман Халін стояв біля розчинених воріт, тримаючи