Баба Оля вирішила помирати. Була пятниця, обідня пора, попоївши кулешу та запивши її молоком, вона, витерши передником губи, дивилася крізь кухонне вікно кудись у далечінь і сказала звичайним, нічим не примітним голосом:
Ганусю! Після завтра помиратиму, у неділю, якраз перед обіднею.
Її донька Ганна, переставляючи на плиті каструлі, на мить завмерла, потім різко обернулася до матері й сіла на табурет, тримаючи в руці ганчірку:
Ти що це видумала?
Та час уже спливає, все тепер, пожила, і годі. Допоможеш мені вмитися, одягни мене в нове зі смертного узла. Ну, це ми з тобою потім обговоримо, хто хоронитиме, хто могилу копатиме, ще є час.
То треба всім повідомити, щоб встигли попрощатися?
Так-так, обовязково скажи, поговорю з ними.
Хочеш усе розповісти напередодні? Це правильно, нехай знають.
Стара жінка згідливо кивнула головою й, спираючись на руку доньки, попрямувала до ліжка.
Вона була невисокого зросту, сухенька, обличчя ніби печене яблучко, все в зморшках, очі живі, блискучі. Волосся рідке, сиве, гладко зачесане й зібране у пучок на потилиці, приховане білою ситцевою хусткою. Хоч господарством вона вже давно не займалася, але фартук-передник носила звички ради, клала на нього свої натружені руки з великими, мов скалкою викачаними долонями й короткими товстими пальцями. Їй йшов вісімдесят девятий рік. І ось, на тебі, збирається помирати.
Мам! Я на пошту схожу, телеграми пошлю, ти як?
Нічого, нічого, іди з Богом.
Залишившись сама, баба Оля задумалася. Думи перенесли її далеко, у молодість. Ось вона з Дмитром сидить над річкою, жує травинку, а він ніжно всміхається. Згадала весілля. Маленька, струнка, у світлій креп-сатиновій сукні, вийшла навколо й почала танцювати під гармонь. Свекруха, побачивши обраницю сина, тоді й сказала:
Що з такої в господарстві, дрібнувата, та й чи народить?
Не вгадала. Оля виявилася працьовитою й витривалою. У полі, у городі працювала на рівні з усіма, не наздоженеш, заробила чимало трудоднів, була ударницею, передовицею. Будинок стали ставити вона перша помічниця Дмитрові: подасть, принесе, підтримає. Дружно жили вони з чоловіком, душа в душу, як то кажуть. Через рік, у новій хаті, народила Оля донечку Ганну. Доньці було чотири роки, і вже міркували про другу дитину, як почалася війна. Дмитра забрали у перші ж дні.
Згадавши проводи його на фронт, баба Оля гірко зітхнула, витерши вогкі очі фартуком:
Соколику мій рідний, скільки ж я по тобі горевала, скільки сліз пролила! Царство тобі небесне та вічний спокій! Скоро побачимось, почекай трохи!
Її думки перервала донька, яка повернулася не сама, а з місцевим фельдшером, що лікував майже все село.
Як ви тут, бабо Олю, чи не занедужали?
Та нічого, не скаржуся поки.
Він послухав стару, поміряв тиск, навіть температуру поставив усе в нормі. Перед виходом, відвівши Ганну вбік, фельдшер тихо промовив:
Мабуть, життєвий ресурс вичерпався. Наука цього не доводить, але, здається, старі люди відчувають, коли підуть. Тримайся і готуйся поступово. А що ти хочеш вік уже!
У суботу Ганна викупала матір у лазні, одягла у чисте, і та лягла на свіжо застелене ліжко, впявшися очима в стелю, ніби приміряючись до майбутнього стану.
Після обіду почали зїжджатися діти.
Іван, кремезний, розтовстілий лисий чоловік, шумно увійшов у хату, приніс гостинці. Василь і Микола, два брати-близнюки, смугляві, чорняві, з горбатими носами, зявилися на порозі, приїхавши разом із міста на машині, тривожно дивилися в очі сестрі: як там мати?
Тетяна, з округлим добродушним обличчям, приїхала рейсовим автобусом із сусіднього району, де жила з родиною.
А останньою, вже перед вечором, на таксі від станції прибула Наталя струнка, рудоволоса, директорка школи з обласного центру.
Із тривогою в очах, витираючи сльози хустками, вони входили до хати, відразу підходили до матері, яка здавалася маленькою й безпорадною на великому ліжку, цілували її, тримали за руку й питали, заглядаючи в очі з прихованою надією:
Мамо, що ти видумала, ще поживеш, ти у нас сильна.
Була сильна, а тепер усі сили вийшли, відповідала баба Оля й, стиснувши губи, зітхала.
Відпочивайте поки, завтра поговоримо, не бійтеся, до обідні не помру.
Діти сумнівно відходили від матері, обговорюючи між собою нагальні справи. Вони самі вже були не молоді, часто хворіли, але були раді, що з матірю постійно живе Ганна, і можна бути спокійними за неї.
Приїхавши, за старою звичкою взялися за господа
