Ходімо додому, Малиш, ходімо, погладив Іван Петрович пса по голові, її вже не повернеш, як би ми з тобою цього не хотіли.
Безпородний пес на імя Малиш підняв голову й уважно подивився в очі своєму господарю. Він усе розумів: що його улюблена господиня померла, що, скільки б він не стояв біля могильної плити, вона вже ніколи не повернеться, не потрусіть його за вуха, не піднесе під столом печиво, яке Малиш так любив, але господар забороняв.
Пес важко зітхнув, і вони пішли до тролейбусної зупинки. Йти було далеко, але їм нікуди поспішати. Тож чоловік із собакою йшли повільно, обидва згадуючи ту, яку любили найбільше у світі.
***
Іван Петрович прожив із своєю Марійкою (так він завжди називав дружину) сорок вісім років. Жили добре, ладно. Ось тільки не дав їм Бог діточок.
Значить, не судилося, казала Марія, мабуть, не варті ми з тобою, ось і не довірили нам там, на небесах, дитину виховувати.
Саме тому Марійка й відмовилася усиновити сироту з дитбудинку, хоча він і не був проти, але переконувати не став. До чого, якщо до чужих дітей душа не лежить? Спочатку вони ще сподівалися, а потім Потім Марія принесла додому маленького бездомного песика. Барсік так звали їхнього першого улюбленця, який замінив їм дитину. Коли Барсік помер від старості, вони довго плакали й вирішили, що більше собак не заведуть надто боляче їх втрачати. А через два роки Марійка принесла крихітного кошеня.
Коти живуть довго, посміхнулася вона тоді, отже, Пушик цілком може нас і пережити.
Двадцять щасливих років прожили вони з Пушиком, але, на жаль, хоча коти й живуть довше собак, але значно менше за людину. Гірко їм було знову ховати свою «дитину». Марійка тоді важко захворіла. Мабуть, ця втрата й підкосила здоровя вже далеко не молодої жінки. Він пропонував взяти іншого кошеня, але Марійка категорично була проти.
Ми вже старі, самі скоро помиратимемо, що ж сиротити тварину. Ні, Іване, більше ніяких звірів, будемо з тобою вдвох вік доживати.
І він знову із нею погодився. Він дуже любив свою Марійку.
Минуло два роки.
Якось вони гуляли в парку й підійшли до кіоску з морозивом. Він подав Марійці її улюблений вершковий стаканчик, і вони збиралися йти до фонтану, коли раптом почули якесь шарудіння за кіоском. Обійшовши будку, обоє завмерли: маленький худий цуценя жував обгортку від морозива. Він був настільки худий, що голова здавалася непропорційно великою порівняно з тілом. Побачивши людей, песик кинув обгортку й подивився на Івана з Марією якимось докірливо-запитливим поглядом.
Іване, пообіцяй мені, гаряче прошепотіла Марія, міцно стиснувши руку чоловіка, пообіцяй, що проживеш ще мінімум десять років!
Тоді він буквально остовпів від її слів, але Марійка так на нього дивилася, ніби від цього залежало все їхнє подальше життя, і, не замислюючись, він сказав:
Обіцяю!
Тоді вона усміхнулася, підняла це шерстяне «недоразуміння» і притиснула до грудей. Так у них зявився Малиш.
***
Іван Петрович важко зітхнув і глянув на Малиша. Пес одразу підняв голову й впявся в очі свого господаря, ніби прочитав усі його думки, ніби казав: «Так, так, саме так усе й було».
Вони прожили разом ще пять щасливих років, наповнених живою пухнастою радістю на імя Малиш, а три місяці тому його Марійки раптом не стало
Іван Петрович мимоволі видав звук, схожий на тихий стогін, і Малиш одразу жалісно завив.
Зосталися ми з тобою сиротами, Малишу, промовив Іван Петрович.
Ау-ау-а-а-ууууу! підхопив пес.
Вони часто ходили на могилку до Марії, бо інакше не могли.
Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Іван Петрович присів на лавку. У грудях зявився якийсь тягнучий біль, не сильний, але неприємний. «Швидше б добратися додому, чаю солодкого випити, одразу легше стане», подумав він, автоматично потираючи ліву половину грудей. Малиш не сидів, як зазвичай, поруч, а з тривогою кружляв навколо лавки, час від часу торкаючись носом обличчя господаря й поскулюючи.
Нічого, Малишу, нічого. Ось і тролейбус, ходімо.
Вони сіли в тролейбус, їхати треба було з півгодини, а біль усе посилювався. Малиш усе щільніше заривав голову господареві в коліна.
Ну-ну, Малишу, нічого вже півдороги проїхали
Раптом біль різко посилився, стало важко дихати, перед очима темрява, Іван Петрович знепритомнів. І в ту ж мить голосно й відчайдушно загавкав Малиш. Нечисленні пасажири тролейбуса обернулися.
Чоловікові погано!
Тролейбус зупинився, люди метушилися навколо його господаря в очікуванні швидкої, Малиш більше не гавкав,
