Ви ж копір від кропиви відрізняєте лише за цінниками у магазині! Та й малину тільки у варених компотах бачили! Буркотіла ображена сусідка.
Марія з Іваном приїхали на свою нову дачу під Києвом. Купили її восени, а тепер настала пора привести все до ладу. Будинок стояв міцний, наче з казки, а от ділянка потребувала чимало уваги.
Старі яблуні та груші немов чекали, коли їх повернуть до життя. Лазню вже замовили за тиждень мали привезти, лиш місце під неї вибрати.
Ще планували навіс для дров, альтанку, місце для сушіння білизни. Діти обіцяли приїхати, допомогти.
Спокійно тут, як у казці. Можна й на постійне життя перебиратися.
Поглянув у підвал там тільки двері треба замінити.
А я оглянула веранду. Памятаєш, хотіли альтанку? Не треба. Тут круглий стіл, старі деревяні стільці трохи оновити, і ще сто років простоять. А вид на садок як на малюнку. Чай питимемо, насолоджуватимемося.
Так, двері найперше. А ще відчувається, ніби хтось тут був без нас чи то зимою, чи недавно.
Перед будинком майоріли галявини, квіти пробивалися крізь землю.
Тут уже все росте, треба тільки розібратися, що де. Можливо, щось пересадимо, але не в цьому році.
Через тиждень привезли лазню, прибули діти. Почалося господарювання. Сусідка Олена раз-у-раз заходила, її онуки кружляли навколо, немов горобці.
У вас онуки є?
Будуть приїжджати.
Навіщо такий високий паркан? Ми з сусідами завжди без огорожі жили.
Без огорожі? Та ми ж тільки старий розібрали! Він просто впав від старості. Вам байдуже, а нам ні. І не переймайтесь, межі не порушили.
А хвіртки не буде? Тут завжди прохід був.
Між нашими ділянками? Ні. Вхід тільки з вулиці.
А як же діти бігатимуть? Ви ж і яблуні повирубували!
Не вирубували, а омолодили. І нові посадили. Ваші діти нехай по ваших лазають.
Усе у вас нове… Навіщо кущі вздовж паркану?
Для краси!
Сусідка не вгавала, приходила з новими запитаннями. Її онуки тікали на ділянку Марії та Івана, поки не поставили нові ворота.
Ось так оселилися… Взимку тут житимете?
Побачимо.
Чого ворота зачинили? Тут же діти завжди в мяч грали!
У мене грядки, не газон. Ви ж копір від кропиви не розрізните. Зі мною треба дружити.
Ворота щоб ваші онуки кур не випускали. Дві доби тому всіх наших розігнали жодну не знайшли.
Кури є? Значить, залишаєтесь?
Ми вже тут живемо.
У серпні святкували день народження Івана. Діти, онуки, вся родина зібралася. Чоловіки смажили шашлики, жінки готували салати.
А ми до вас! Завжди так раніше ходили, без запрошення. Ми ж сусіди!
Вас не запрошували. У нас сімейне свято.
Ну, колись, може, і поріднімось! сміялася Олена.
Її онуки встигли потрусити яблуні, залізти на дах лазні, а потім почали кидати каміння в басейн. Вода ринула фонтаном.
Нічого страшного, скоро осінь басейн і так треба збирати.
Вам час додому.
Та ми ще не посиділи! Діти ж голодні!
Свято було зіпсоване. Але через тиждень зібралися знову на тридцять пять років подружнього життя.
Найменший онук, семирічний Юрко, першим догадався замкнути ворота.
З вулиці лунали стуки. Всі робили вигляд, що не чують. Повітря пахло димом і свіжістю.
Коли до міста повертатиметесь?
Поживемо ще. Урожай збирати треба.
Гості поїхали. Марія з Іваном залишилися. Попереду осінь, зима… Спробують. А якщо ні завжди можна повернутися до квартири у Києві.
А сусідка зникла. Виявилось, її онукам до школи дочка не впорається, бабуся поїхала допомагати.
Іван тільки з полегшення зітхнув. Дякувати Богу за таких сусідів…