Ти нам не родич промовила свекруха й переклала мясо з тарілки невістки назад у каструлю.
Соломія завмерла біля плити, тримаючи порожню тарілку. На дні лишилася підлива від гуляшу, який Марія Іванівна щойно готувала. Шматки мяса зникли в каструлі один за одним, ніби свекруха перевіряла кожен.
Вибачте? перепитала Соломія, не вірячи вухам.
Що тут незрозумілого? Марія Іванівна витерла руки об фартух. Ми тебе в родину не брали. Ти сама нас обтяжила.
У кухні стало так тихо, що чути було, як у каструлі булькає борщ. Соломія поставила тарілку на стіл, відкинувши пасмо волосся. Руки дрижали.
Маріє Іванівно, я не розумію. Ми з Тарасом уже пять років одружені! У нас син
І що з того? перебила свекруха. Богдан наша кров, це так. А ти так і залишишся чужою.
Двері відчинилися, і ввійшов Тарас. Волосся збите, сорочка розхристана видно, дрімав після роботи.
Що тут коїться? оглянув дружину й матір. Чого сваритесь?
Ми не сваримось, спокійно відповіла Марія Іванівна. Просто розмовляємо. Пояснюю твоїй дружині, як поводитись у нашому домі.
Тарас насупився й подивився на Соломію. Та стояла бліда, стиснувши губи.
Мамо, що ти сказала?
Правду. Що мясо не всім. Родина велика, а шматочків мало.
Соломія відчула, як у горлі стиснуло. Ось і все. Пять років вона думала, що стала рідною. Пять років терпіла її знущання, сподівалася, що з часом стане легше.
Тарасе, я поїду до мами, тихо промовила вона.
Який ще до мами? спалахнула Марія Іванівна. Твій дім тут! Чи ти гадаєш, що можеш приходити й іти, коли заманеться?
Мамо, годі, Тарас зробив крок до Соломії. Що трапилося?
Вона мовчала. Як пояснити, що його мати щойно дала їй зрозуміти вона тут аутсайдер? Що навіть тарілка гуляшу надто багато?
Я заберу Богдана, сказала вона замість відповіді. Поїдемо до мами на вихідні.
Навіщо? збентежилася свекруха. Бабуся поруч, нащо дитину возити?
Бабуся вважає, що її мати не родич, відповіла Соломія. Може, і онукові краще десь інше.
Вона пішла з кухні. Тарас схопив її за руку.
Соломійко, стій! Розкажи, що сталося.
Вона обернулась. Чоловік дивився з подивом, а свекруха біля плити вдавала, що помішує юшку.
Запитай у мами, сказала Соломія. Вона тобі краще пояснить.
У кімнаті трирічний Богдан складав кубики. Побачивши матір, хлопчик підбіг до неї.
Мамо! Дивись, я вежу збудував!
Молодець, сину, Соломія присіла й обняла його. Ти голодний?
Так! Бабуся казала, що сьогодні гуляш!
Буде, серденько. Тільки ми поїдемо їсти до бабусі Олени.
До твоєї мами? Запищав Богдан. Ура! А тато поїде?
Ні, тато залишиться.
Соломія почала збирати речі. Штани, сорочки, іграшки усе, що треба на кілька днів. Тарас зазирнув у кімнату.
Соломіє, ну що за дитячі витівки? Через якісь дурниці тікати?
Дурниці? Вона випросталась. Твоя мати сказала, що я не рідна! Забрала в мене їжу! Це дурниці?
Та що вона там не казала! Ти ж знаєш, вона гаряча. Завтра й забуде.
А я не забуду, Тарасе! Це ж не вперше.
Та годі тобі! Мати просто втомилась. На роботі проблеми, ось і злиться.
Соломія гірко усміхнулась.
Втомилась. Пять років втомлюється? І весь час на мені зривається.
Ну, не звертай уваги!
Не звертати уваги на те, що мене в моєму ж домі чужою називають? Ти сам чуєш, що кажеш?
Тарас потер потилицю. Знайомий жест так він робив, коли не знав, що відповісти.
Соломійко, ну куди ти подінешся? Ми ж родина. У нас син.
Саме тому й їду. Не хочу, щоб Богдан чув, як його матір принижують!
Хто тебе принижує? Мати висловила думку.
Думку? Соломія перестала складати речі. Вона відібрала в мене їжу! Сказала, що я чужа! Це думка?
Ну може, різко сказала. Але ж ти розумієш, мати все життя сама тягла нас. Батько рано пішов, вона мене й сестру підняла. Звикла все контролювати.
І що, тепер я до кінця життя муси