Сусідка перетнула межу
Оксана завмерла біля вхідних дверей, стискаючи ключ у руці. З квартири чулися шерех і тихе бурмотання. Тарас був на роботі, а вона повернулася раніше, вирішивши взяти післяобідній відпочинок після виснажливого тижня. Та тепер серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Злодії? Вона обережно привідчинила двері й почула знайомий голос:
Ох, Оксано, Тарасе, ну й неухайдоки ж ви! Пил на підвіконні, штори помяті! Треба б вам прибиральницю найняти, а то що це за дім?
У коридорі, з мітлою в руках, стояла тітка Ганна, їхня сусідка. Оксана оніміла.
Тітко Ганно? Як ви сюди потрапили? голос дівчини тремтів від змішання подиву й роздратування.
Та я ж по-сусідськи, доню! тітка Ганна сяяла усмішкою, ніби її поява в чужій квартирі була цілком природньою. Побачила, що двері привідчинені, ну, думаю, перевірю, чи все гаразд. А тут такий безлад! От я й вирішила прибрати.
Двері були замкнені, холодно відрізала Оксана, стискаючи сумку. Я точно памятаю.
Ой, годі тобі, замкнені-не замкнені, махнула рукою тітка Ганна, ніби відганяючи муху. У нашому будинку всі свої, чого боятися? Головне, що я тут, а не якийсь хуліган!
Оксана не знала, що відповісти. Її новий дім, їхня з Тарасом перша власна квартира, раптом здалася чужою. Вона пробурмотіла щось про «дякую» і випровадила сусідку, але в душі клекотіло обурення. Звідки в тітки Ганни ключ? І чому вона поводиться так, наче має право?
Ця історія почалася півроку тому, коли Оксана й Тарас, молода пара, переїхали до старого, але затишного будинку на околиці міста. Квартира була їхньою гордістю: три роки збирали на перший внесок, брали іпотеку, економили на всьому від кави до відпустки. Коли вони нарешті отримали ключі, Оксана ледь не заплакала від щастя, а Тарас, зазвичай стриманий, кружляв її по порожній кімнаті, сміючись.
Це наш дім, Окс! Наш! казав він, і в його очах блищало.
Вони облаштовувалися поступово: купили диван, повісили світлі штори, поставили на підвіконня горщик з фікусом. Але найбільше їх тішили дрібниці ранкова кава на крихітній кухні, вечірні фільми під пледом, мрії про майбутній ремонт.
На другий день після переїзду у двері подзвонили. На порозі стояла невисока жінка літ шістдесяти, з охайною зачіскою й кошиком у руках.
Добридень, молодиці! Я Ганна Іванівна, ваша сусідка з третього поверху. Тітка Ганна, простіше кажучи, вона посміхнулася так щиро, що Оксана мимоволі посміхнулася у відповідь. Ось, принесла вам пиріжків із капустою. По-сусідськи!
Ой, дуже дякую! Оксана прийняла кошик, відчуваючи незручність. Заходьте, чаю попємо?
Та я ненадовго, тітка Ганна увійшла, оглядаючи квартиру з цікавістю. Ох, яка у вас цікава планувка! Тільки стіни треба перефарбувати, а то шпалери старенькі. І кухня трохи тіснувата, е?
Оксана зніяковіла, але ввічливо кивнула. Тарас, заварюючи чай, додав:
Плануємо ремонт, але поки бюджет не дозволяє. Помаленьку впораємося.
Ну, це правильно, молодці! тітка Ганна поплескала Оксану по плечу. Якщо що, звертайтеся, я тут усіх знаю, підкажу, де шпалери дешевші взяти.
Пиріжки виявилися смачними, а тітка Ганна балакучою. Вона розповіла про сусідів, про те, як будинок будували ще за її молодості, і навіть порадила, як домовитися з двірником, щоб він раніше прибирав сніг. Оксана з Тарасом переглянулися: здавалося, вони знайшли союзника у новому будинку.
Але невдовзі тітка Ганна почала зявлятися надто часто. То заходила «просто вітатися», то приносила нові пиріжки, то пропонувала «перевірити сантехніку», бо «у цьому будинку труби старі,