Аленка була дуже самостійною дівчинкою. У вісім років вона вміла більше, ніж деякі дорослі. Бабуся навчила її користуватися газовою плитою, готувати яєчню та смажити котлети. Прибирати в хаті, прати дрібні речі руками теж не було проблем. Дівчинка була дуже доброю, завжди всім допомагала, розважала сумних, втішала хворих, заспокоювала крикливих. Усі її любили за жвавий характер і повагу до старших. Вона могла піти на край селища, щоб допомогти незнайомій бабусі донести покупки, хоч сама була невисока і тягла сумку обома руками, аби не волочилася по землі. Жила Аленка переважно у бабусі, а до батьків у місто їздила лише на зиму до школи. У місті їй не подобалось. Маму вона дуже любила та була гарненька, струнка, як тростинка, і говорила ніжним голосом. Тато був хороший, лише коли тверезий, а таким він бував рідко. П’яний він кричав на маму, бив її. Аленку не чіпав, але матір було дуже шкода. Бабуся лаяла маму, щоб та розлучалася, але та лише плакала, що не хоче залишати доньку без батька.
На весняних канікулах Аленка, як завжди, була у бабусі. Надворі танув сніг, скрізь дзюрчали струмочки, щебетали пташки. Дівчинка вирішила покататися на велосипеді:
Бабусю, я поїду на велосипеді.
Ще рано, кругом лід.
Бабуся, ну я ж по дорозі, де земля відтала.
Та йди, все одно втечеш.
Аленка вирішила доїхати до залізничної станції, там можна було покататися на площі, яка була заасфальтована і відтавала першою. Їхати довгою дорогою було нудно, можна скоротити через пустир, але там ще лід. Дівчинка поїхала обережно, але побачила попереду темну смугу води й не встигла загальмувати. Велосипед і одна нога провалилися під лід, але другою ногою вона втрималася. Вона ледве витягла велосипед і потягла його до стежки. Із будинка біля залізниці вибіг чоловік він побачив у вікно, як дівчинка провалилася, швидко одягнувся і вибіг на допомогу.
Дядечку, не йдіть до мене, а то провалитеся, я сама виберуся! крикнула йому Аленка.
Чоловік стояв на стежці і спостерігав, як вона повільно пробирається.
Ти вся мокра, промерзла. Ходімо до мене! він підхопив дівчинку на руки і заніс у хату, потім забрав велосипед.
Дядечку, я трохи зігріюсь і піду. Бабуся не буде лаяти, вона звикла.
Як тебе звати, красунечко? Мене дядько Саша, а це мій син, Єгорка, із кімнати вийшов семирічний хлопчик на милицях.
Дуже приємно, я Аленка. А що з тобою, Єгорку?
Такий же слухняний, як ти. Я заборонив йому ходити на озеро, а він пішов, на гірці підсковзнувся, от тепер із зламаною ногою, відповів дядько Саша. А ти давай знімай штани, повісимо їх на піч, швидко висихнуть.
Він загорнув її в плед, посадив за стіл і налив гарячого чаю.
У вас є журавлина? спитала Аленка. У чай треба журавлину, щоб не застудитися.
А в кого ж ти така розумна? засміявся дядько Саша, ставлячи на стіл варення.
У маму. Вона в мене гарна та розумна, тільки тато її б’є, а вона плаче.
Дядько Саша перевів розмову, потім увімкнув дітям мультики, поки одяг сохнув. Потім Аленка зібралася додому бабуся вже, мабуть, хвилюється.
Чоловік пішов провести її, адже почало смеркатися. Єгор попросив її заходити в гості, а то йому нудно самому, особливо коли тато на роботі.
Коли вони підійшли до будинку, дядько Саша зупинився:
То ти Танюхина дочка?
Так, мою маму звати Тетяна Сергіївна.
Знаю. Ми з нею в одному класі вчилися. До бабусі я не зайду, а мамі передай вітання від Сашка Рябініна.
Від бабусі, звичайно, дісталося. Хоча вона і звикла до витівок онуки, але тут було вже занадто. А вранці приїхала заплакана мама. Учора тато сильно напився і потрапив під машину помер у лікарні.
Ой, доню, як же ти тепер, сиротою залишилася! ридала мати.
Тато все одно мене не любив, хоча й шкода його, сказала Аленка.
Звісно, не любив, ти ж йому не рідна, встряла бабуся.
Мамо, ще рано їй все знати, перестала плакати мати, але слово вже було сказано.
Аленка все зрозуміла: якщо цей тато не рідний, значить, десь є справжній, але він з ними жити не хоче отже, такий тато і не потрібен.
Решту навчального року дівчинка закінчувала у бабусі. Школа була поруч, у класі майже всі діти були знайомі адже вона часто тут бувала. Аленка не забувала відвідувати Єгора виявилося, що тепер вони в одному класі, хлопчик лише не міг ходити через ногу. Дівчинка приносила йому завдання, допомагала виконувати, а потім відносила зошити вчителям. Дядько Саша дуже тішився, що син не відстає від школи, а Єгор навчався краще, ніжДядько Саша глянув на Таню, потім на Аленку й Єгора, усміхнувся і сказав: «Ну що, сімя, тепер нам усім разом жити?»
