З відчаю вона погодилась вийти заміж за сина багатія, який не міг ходити А через місяць помітила
«Ти жартуєш», промовила Оксана, дивлячись на Івана Петровича широко розкритими очима.
Він похитав головою.
«Ні, не жартую. Але дам тобі час на роздуми. Бо пропозиція справді незвичайна. Напевно, я можу здогадатися, про що ти думаєш. Зваж усе, обміркуй добре прийду через тиждень».
Оксана дивилась, як він іде, збентежена. Його слова не вкладалися в голові.
Вона знала Івана Петровича вже три роки. Він володів мережею АЗК та іншими підприємствами. Оксана підробляла прибиральницею на одній із заправок. Він завжди вітався з персоналом чемно та тепло. Взагалі чоловік хороший.
Зарплата була гідною, тому бажаючих на роботу завжди вистачало. Десь два місяці тому, коли Оксана закінчила прибирання, вона сиділа на лавці біля станції зміна вже закінчувалась, і було трохи вільного часу.
Раптом службовий двері відчинилися, і зявився Іван Петрович.
«Можна присісти?»
Оксана схопилася.
«Та звичайно навіщо питати?»
«Чого схопилася? Сідай, я не кусаюсь. День гарний».
Вона посміхнулась і знову сіла.
«Так, навесні завжки здається, що погода чудова».
«Тому що всім набридла зима».
«Може, і так».
«Хотів запитати: чому працюєш прибиральницею? Лариса ж пропонувала перевести тебе на оператора зарплата вища, робота легша».
«Я б із задоволенням. Але графік не підходить донька маленька, часто хворіє. Коли вона здорова, сусідка може посидіти. Але коли стає зле треба бути поруч. Тому ми з Ларисою міняємося змінами, коли потрібно. Вона завжди допомагає».
«Розумію Що з дівчинкою?»
«Ой, не питай Лікарі й самі не розуміють. У неї напади не дихає, панікує, багато всього. А серйозні аналізи тільки платні. Кажуть, треба чекати, може, переросте. Але я не можу просто чекати»
«Тримайся. Все буде добре».
Оксана подякувала. Того вечора вона дізналась, що Іван Петрович виписав їй премію без пояснень, просто передали.
Після цього вона його не бачила. А тепер він зявився у неї вдома.
Коли Оксана побачила його, серце мало не зупинилося. А коли почула його пропозицію стало ще гірше.
У Івана Петровича був син Станіслав, майже тридцятирічний. Сім із цих років він провів у інвалідному візку після аварії. Лікарі зробили все можливе, але він так і не піднявся. Депресія, замкнутість, майже повна відмова від спілкування навіть з батьком.
Тож Іван Петрович придумав: одружити сина. По-справжньому. Щоб у нього зявилась мета, бажання жити, боротися. Він не був впевнений, що вийде, але вирішив спробувати. І здавалося, що Оксана ідеальна кандидатка.
«Оксано, про тебе повністю піклуватимуться. У тебе все буде. Донька пройде всі аналізи, отримає лікування. Пропоную контракт на рік. Через рік ти підеш за будь-яких умов. Якщо Стас покращиться чудово. Якщо ні я щедро винагороджу».
Оксана не могла вимовити слова обурення охопило її.
Ніби читаючи думки, Іван Петрович тихо сказав:
«Оксано, будь ласка, допоможи мені. Це взаємовигідно. Я навіть не впевнений, що мій син до тебе доторкнеться. А тобі буде легше ти будеш шанованою, офіційною дружиною. Уяві
