Дощ ллється, як стіна, по скляному даху розкішного маєтку мільярдера на околиці Києва. Всередині Юрій Коваль стоїть біля каміну, тримаючи в руках чашку чорної кави, його погляд блукає у вогняному танці. Він звик до тиші; навіть у цьому величному будинку він ніколи не був по-справжньому оточений людьми. Успіх приніс йому гроші, але не спокій у душі.
Різкий стук у передпокої.
Юрій нахмурився. Він нікого не чекав: персонал у вихідний, а відвідувачі рідкість. Він поставив чашку й пішов до дверей. Коли відчинив, на порозі стояла жінка, промокла до нитки, з маленькою донечкою на руках. Її одяг поношений, очі запалі від втоми. Дитина мовчазно стискала мамину кофту, цікаво озираючись.
Вибачте, що турблю вас, промовила жінка тремтячим голосом. Я не їла вже два дні. Можу прибрати у вашому домі хоч за тарілку їжі для мене й моєї доньки.
Юрій завмер.
Його серце стиснулося не від жалю, а від подиву.
Оленко? прошепотів він.
Жінка підняла голову, її губи ледве розкрилися від нерозуміння.
Юрію?
Час ніби згорнувся сам у себе.
Сім років тому вона зникла: без слів, без прощання. Просто пішла з його життя.
Юрій відступив, приголомшений. Востаннє, коли він бачив Олену Шевченко, вона була в червоній літній сукні, боса, у саду, сміялася, наче світ не міг їй зашкодити.
А тепер вона стояла перед ним у латках.
Його грудь стиснулася. Де ти була?
Я прийшла не заради воззєднання, відповіла вона, голос тріскався. Мені просто треба поїсти. Будь ласка я піду відразу після цього.
Він опустив погляд на дівчинку: світлі кучері, блакитні очі такі самі, як у матері.
Його голос зламався: Вона моя?
Олена не відповіла, лише відвернулася.
Юрій зробив крок уперед: Заходьте.
Тепло домови їх обійняло. Тремтячи, Олена залишила краплини води на полірованому мармурі, поки Юрій наказував кухареві приготувати їжу.
У вас досі є прислуга? тихо запитала вона.
Звісно, відповів він трохи різко. У мене є все крім відповідей.
Дівчинка потягнулася до миски з полуницею на столі й соромязливо прошепотіла: «Дякую».
Юрій ледве посміхнувся: Як тебе звати?
Софійка, прошепотіла Олена.
Імя вразило його. Софійка. Саме так вони колись хотіли назвати свою доньку, коли все було добре до того, як усе розвалилося.
Юрій повільно сів. Розкажи. Чому пішла?
Олена завагалася, потім сіла навпроти, тримаючи Софійку на руках.
Я дізналася, що вагітна, того самого тижня, коли твоя компанія виходила на біржу. Ти працював по двадцять годин на день. Я не хотіла бути тягарем.
Це було моє рішення, сказав він гірко.
Я знаю, продовжила вона. Але потім у мене виявили рак.
Серце Юрія зжалося.
Друга стадія. Лікарі не були впевнені, що я виживу. Я не хотіла, щоб тобі довелося вибирати між компанією й дівчиною, що помирає. Тому пішла Народила сама, проходила хімію сама. І вижила.
Він замовк, роздираний гнівом і жалем.
Ти мені так не довіряла, щоб дозволити допомогти? нарешті запитав він.
Сльози виступили в Олени: Я навіть у себе не була впевнена.
Софійка потягнула за край маминого светра: Мамо, я хочу спати.
Юрій нахилився до дівчинки: Хочеш відпочити у теплому ліжечку?
Вона кивнула. Потім він обернувся до Олени: Ти залишишся тут сьогодні. Я приготую гостьову кімнату.
Я не можу залишитися почала вона.
Можеш, і залишишся, перебив він твердо. Ти не чужа, ти мати моєї дитини.
Вона завмерла: Ти думаєш, що це моя донька?
Юрій випрямився: Мені не потрібен тест, щоб це знати. Подивись на неї: вона моя.
Тієї ночі, коли вони вклали Софійку спати, Юрій стояв на балконі, дивлячись у небо, розмите штормом. Олена підійшла до нього, закутавшись у халат, позичений покоївкою.
Я не хотіла зруйнувати твоє життя, зізналася вона.
Ти цього не зробила, відповів він. Ти просто зникла з нього.
Тиша.
Я прийшла не просити нічого, сказала Олена. Я була просто в розпачі.
Юрій повернув до неї обличчя: Ти була єдиною жінкою, яку я коли-небудь кохав. І ти відняла у мене право боротися за тебе.
Сльози котилися по щоках Олени: Я все ще люблю тебе навіть якщо ти мене ненавидиш.
Він не відповів. Дивився на вікно, де спала Софійка у безпеці.
Нарешті: Залишся. Хоч доти, доки ми не вирішимо, що робити далі.
Наступного ранку сонце пробилося крізь сірі хмари, заливаючи золотим світлом
