Раннім ранком, коли сонце повільно піднімалося над обрієм, наповнюючи село золотистим світлом, повітря було прозорим і пахло свіжістю роси, квітучим конюшиною та землею. У цій тиші лунав настирливий голос маленької Оленки дівчинки з очима, як літнє небо, та світлими кісками:
Бабусю, ну коли вже? Я ж обіцяла подружкам піти до річки! Хочемо гратися у воді, купатися та співати пісні на березі! Вода там така чиста, що видно кожну рибку! Ну ж бо!
Сидячи на лавці біля городу, Ганна Іванівна важко зітхнула, витираючи піт з чола. Її руки, покриті зморшками, міцно тримали мотику. З почуттям втоми та ніжності вона подивилася на онуку, її погляд був повний турботи.
Оленко, моя рибко, тихо промовила бабуся, у твоїх подружок вдома великі родини, де про них дбають. А у нас лише ми з тобою. Якщо ти не допоможеш у городі, хто ж тоді все впорає? Город сам себе не прополе, а хліб на стіл не впаде.
Оленка опустила очі, але в них не було розпачу лише рішучість. Вона знала: швидше закінчить роботу швидше піде до друзів. Стиснувши губи, вона взялася за польку, вириваючи бурян з грядок, який забивав крихкі огірки. Кожен вирваний поганець був жертвою заради щастя.
Коли остання травичка була вирвана, Оленка підвелася, струснула пил з колін і радісно сказала:
Бабусю, я все! Можна йти?
Іди, пташко моя, дозволила бабуся. Та не забарися, може дося піти.
Оленка побігла стежиною, залишаючи за собою дзвінкий сміх, що лунав, як дзвіночок у ранковій тиші. Ганна Іванівна дивилася їй услід, а серце стискалося. «Звідки в неї стільки енергії? думала вона. Звідки цей світ, що не гасне?»
Раптом до хати підійшла сусідка Марія Петрівна, жінка з добрими очима та щирим серцем.
Ганно, сказала вона тихо, сьогодні бачила Лесю на базарі. Вона була з компанією, у дуже короткій спідниці та з яскравим макіяжем. Казала, що Оленка їй потрібна.
Ганна поблідла, ніби щось усередині перервало звязок із світом.
Вона зявилася прошепотіла бабуся. Після стількох років мовчання, після того, як покинула сина та доньку А тепер раптом хоче повернути їх?
Я їй сказала: «Ти дванадцять років не зявлялася, а тепер хочеш забрати доньку?» Вона засміялася, ніби це жарт. Неначе Оленка річ, яку можна взяти, коли заманеться.
Що ж мені робити? заплакала Ганна. Вона матір за паперами, а я лише бабуся, без прав, але все моє серце Оленчине. Я виростила її з пелюшок, годувала, коли не було молока, сиділа вночі під час хвороби. А тепер вона повертається і хоче забрати дитину?
Страх і тривога стискали серце. Голова крутилася, перед очима мерехтіли плями, тиск піднімався. Ганна сіла на лаву, притиснувшись до грудей. Одна думка не йшла з голови: закон на боці Лєсі, а що значить любов перед судом?
Лєся влетіла в їхнє життя, як буря. Син Ганни, Іван, був без памяті закоханий у неї. Але Лєся брала все гроші, увагу лише не любов і душу. Ганна відразу зрозуміла: це не дружина для сина, а хижачка, яка вичавлює з нього сили.
Життя пішло інакше: Лєся народила, віддала Оленку бабусі та зникла. Іван, змучений і посивілий, іноді приїжджав додому, але в його очах вже не було колишнього світла.
Сину, спитала одного разу мати, чого ти так одягнений? Ти ж добре заробляєш?
Мамо, відповів він тихо, усі гроші йдуть на потреби Лєсі. Мені майже нічого не лишається.
Нехай тоді живе скромніше! скрикнула Ганна.
Але розмову перервало: незабаром Івана госпіталізували з онкологією, діагноз був безнадійним. Перед смертю він зізнався матері:
Мамо, Оленка не моя рідна донька. Лєся зраджувала мені з Віталієм, моїм другом. Я знав, але прийняв її заради Оленки.
Ганна ревла, світ руйнувався, але віддавати дівчинку не збиралася. Оленка стала для неї сенсом, радістю та болем водночас.
І ось знову на порозі зявилася Лєся з холодним поглядом та безжальним наміром забрати дитину.
У цю мить підїхало таксі, з нього вийшла жінка у дорогому вбранні, з бездушною усмішкою:
Добрий день, Ганно Іванівно, сухо промовила вона, не дивлячись у вічі. Я забираю Оленку. Вам важко з нею. У місті вона отримає кращу освіту, гуртки та секції.
Перемовини затягнулися на години. Лєся погрожувала та маніпулювала, а Ганна, поступившись, віддала всі заощадження гроші на шкільну форму, книжки, зимове взуття для онуки. Дім спорожнів, радість зникла, на обід лишилася лише картопля з городу.
Та Марія Петрівна прийшла на допомогу
