«Ну, ви мене знову у дитбудинок повернете? Тітка казала, що ви поспішили, забрали мене, бо не знали, що своя дитина зявиться. А я ж не ваш»
Я стояв біля вікна, спостерігаючи, як Олена смажить млинці. Скоро повернусь з роботи, і ми всі разом сядемо вечеряти.
Дивно, чому Степанко сьогодні так тихо? Зазвичай, коли пахне млинцями, він крутиться біля мами, заглядає їй в очі й благає:
Мамо, можна ще один?
Олена дає йому, хлопчик вже здається наївся, але незабаром знову підходить і, розтягуючи слова, просить:
Ма-а-мо-чко, ну ще трошки?
Я знаю, що він давно ситий. Просто йому хочеться знову і знову вимовляти це тепле, ніжне слово матуся. Бувало, Олена залишала лопатку, брала його на руки (він ще неважкий, Степанкові всього пять) і питала:
Ну що, сину, підемо тата зустрічати?
А він радісно відповідав:
Так, мамо, підемо! і в його очах сяяло щастя. Він ще не звик до цих слів раніше у нього не було ні мами, ні тата. А тепер є.
Ще в нього є своя кімната, ліжко, спортивний куток з гойдалками це я йому облаштував. І машинки, і робот, і конструктор все тільки його. А ввечері мама читає казки, гладить по голові й шепоче, що любить. Степанко вже наповнився цим теплом і майже забув минуле.
Олена хотіла покликати його, але раптом відчула, як дівчинка в животі штовхнулася. Вона приклала руку і та знову вдарила.
Боже, кожного дня ми молимося, аби все було добре. Вже й імя вибрали Катруся, на честь моєї бабусі.
Нам казали, що своїх дітей не буде. Через рік після того, як взяли Степанка, ось і донечка незабаром зявиться!
Олена задумалася і ледь не спалила млинець.
Степанку, синку, іди сюди! Чого ти сьогодні такий тихий?
У відповідь мовчання.
Вона вимкнула плиту й пішла до його кімнати. Темно. Де ж він?
Раптом почувся шелест. Олена ввімкнула світло і побачила Степанка. Він сидів на ліжку в куртці й шапці, з рюкзаком, набитим машинками.
Чого в темряві сидиш? здивувалася вона. Ну ж бо, роздягайся! Хіба збираєшся кудись? Ідемо млинці їсти!
Але він не посміхнувся. Подивився кудись у простір дорослими очима й спитав:
А можна я це заберу? Вона ж не буде грати в машинки
Що ти кажеш, сину? Куди зібрався? у Олени руки опустилися. Невже він не відчуває нашої любові? Ревнує до сестрички? Але ж учора так радів!
Ну, ви мене повернете? Тітка сказала, що ви мене взяли, бо не знали
Його очі наповнилися сльозами.
Яка тітка?! Олена згадала сусідку, яка днями знизька промовила: «Поспішили ви, Оленко, поспішили!» Вона тоді подумала, що син не зрозумів. А виявилося зрозумів усе.
І тепер вважає себе чужим
Олена обняла його. Він спочатку спробував відштовхнутися, а потім припав до неї й заридав.
Синку, ця тітка нічого не знає! Ми з татом тебе любимо і нікуди не віддамо!
Вона зняла з нього шапку, і вони довго сиділи мовчки.
Коли народилася Катруся, ми з Степанком господарювали самі. Потім поїхали за жінкою та донечкою.
Він хвилювався: чи сподобається йому сестра?
Але, побачивши її, тільки засміявся:
Мамо, ну куди їй без старшого брата? Я навчу її грати в машинки!
Тепер він від неї не відходить. Чекає, коли вона підросте, щоб переселити її до себе.
А поки що він мамин перший помічник.
Ось і сьогодні вона кличе:
Степанку, ідемо тата зустрічати!
А він уже стоїть біля дверей:
Мамо, я двері потримаю!
Ми вийшли, і раптом у підїзді зявилася та сама сусідка.
Степанко міцніше стиснув мамину руку.
Синку, ти ж чоловік, допоможи тітці, у неї сумки важкі.
Добре, матусю! Він гордо викликав ліфт і побіг за нами.
Завтра вихідний. Підемо всією родиною в парк. Шкода, що Катруся ще мала, але скоро вона підросте, і ми будемо разом кататися. А Степанко, як старший брат, міцно триматиме її за руку. Бо вони рідні назавжди.
Якось так.