Що це тепер? Куди біжиш? А хто готуватиме їжу? Куди так спішиш? Хтось же має страву зварити! занервувався чоловік, побачивши, що робить Антонина після суперечки з його матірю.
Антонина глянула у вікно. Похмурі хмари, хоч уже була весна. У їхньому маленькому містечку на півночі України майже ніколи не бувало сонячних днів. Можливо, саме тому місцеві мешканці виглядали похмурими та холодними.
І сама Антонина все частіше помічала, що вона вже й забула, як посміхатися, а постійна зморшка на чолі ніби додала їй зайвих десять років.
Мамо! Я піду прогулятися, оголосила її донька, Світлана.
Угу, кивнула Антонина.
Що це за “угу”? Давай грошей.
А що, прогулянки вже не безкоштовні? зітхнула жінка.
Мамо! Нащо ці питання?! не витримала донька. Ну, швидше! Чого так мало?
Вистачить на морозиво.
Скупа, кинула Світлана, але її мати вже не почула донька вилетіла, грюкнувши дверима.
*Не віриться* похитала головою Антонина, згадуючи, якою милою була Світлана до підліткового віку.
Тоню, у мене бурчить у животі! Довго ще?! незадоволено покричав чоловік, Ігор.
Їж сам, байдуже відповіла вона, ставлячи тарілку на стіл.
А може принесеш?
Антонина ледь не випустила каструлю з рук. Що він собі уявляє?
Їмо в кухні, Ігорю. Хочеш їж, не хочеш як знаєш, сказала вона й сіла за стіл сама.
Десь через пятнадцять хвилин Ігор завітав до кухні.
Холодне фу
Я тримала довше.
Я ж просив! Жодної любові, жодної турботи! Ти ж знаєш, що я футбол дивлюсь! поспіхом запихаючи курку, бурчав Ігор. Не смачно.
Антонина лише закатила очі. З цим футболом Ігор перетворювався на іншу людину. Ставки, атрибутика, дорогі квитки хоча в молодості він і близько не цікавився спортом.
Не сідаючи за стіл, Ігор схопив банку “на настрій”, чіпсики «від джерельця» та повернувся до телевізора. А Тоня залишилася в кухні розбиратися з брудним посудом.
*Даремно старалася. Ніхто не оцінив.*
Вона страшенно втомлювалася після робочої зміни працювала старшою медсестрою в лікарні. До неї приходили зі своїми проблемами злі, хворі люди. Так і виходило на роботі стрес, а вдома не куток тепла й затишку, а друга зміна. Подай-прибери-помий-прибери.
Ще є? чоловік схопив нову банку з холодильника. Чому немає?
Ти все випив! Хіба я маю ще й це купувати?! Май совість, Ігорю! не витримала Антонина.
Ото делікатеси саркастично кинув чоловік і, розлючений, грюкнув дверима, пішовши поповнювати «підземні запаси» для наступного матчу.
Антонина вирішила лягати спати завтра багато роботи. Але заснути не могла. Хвилювалася за доньку де вона, з ким? За вікном уже стемніло, а Світлани все не було. Дзвонити вона не наважувалася донька починала кричати.
Ты мене ганьбиш перед друзями! Перестань дзвонити! репетувала Світлана у телефон. Після таких розмов Тоня перестала їй дзвонити, запевняючи себе, що доньці нещодавно виповнилося 18. Працювати вона не хотіла, вчитися теж. Закінчила школу і вирішила взяти перерву, щоб «знайти себе».
Трохи задрімавши, Антонина почула радісні вигуки чоловіка. Ніби хтось забив гол. Потім він голосно обговорював матч із сусідом, який зайшов і залишився. Пізніше сусід привів свою дівчину, і вони втрьох почали «боліти». А вночі повернулася Світлана, побрязкала тарілками, похлопала дверима й пішла спати. Коли нарешті все затихло, і Тоня вже почала засинати, закричав кіт, вимагаючи їжі.
Хіба в цьому домі хтось, крім мене, може нагодувати кота?! зла й розбита від мігрені й безсоння, Антонина вилетіла з кімнати. Хотіла, щоб її почули, але донька була у навушниках і лише крутила пальцем біля скроні. А Ігор так і заснув перед телевізором із банкою в руці.
*«Достало як же мені все це набридло!»* подумала Тоня.
А зранку її розбудив дзвінок від свекрухи.
Антонино, серденько, памятаєш, що час садити город? І до села треба заїхати прибратися.
Памятаю, зітхнула Тоня.
Тоді завтра й поїдемо.
Єдину вихідну Антонина провела, працюючи на ділянці під керівництвом свекрухи.
Як ти ме
