Лена стояла перед похилим будиночком, стискаючи в руці зім’ятий папірець з адресою. Вітер пестив шию, граючись з її легкою курткою, а всередині було порожньо як у вікнах цього занедбаного житла. Двадцять років у дитбудинку, а тепер вона тут, сама, з малесеньким валізком і жменькою грошей. Що далі Лена не знала.
Будинок виглядав так, ніби його покинули ще минулого століття. Дах провисав, віконниці трималися на чесному слові, ґанок небезпечно скрипів під ногами. Дівчина відчула, як сльози наближаються. Невже це все, що їй дісталося після двадцяти років життя без родини?
Раптом заскрипіла сусідська калітка. На вузьку стежку вийшла жінка похилого віку у яскравому халаті. Помітивши Лену, вона зупинилася, уважно подивилася на дівчину й рішуче підійшла до неї.
Ти чого тут стоїш? запитала вона з турботою. Захворієш. Жовтень на дворі, а ти майно без верхнього одягу.
Лена дістала блокнот і написала: «Мені дали цей дім. Я з дитбудинку. Я не можу говорити».
Жінка прочитала й зі співчуттям зітхнула:
Ох, бідненька! Мене Маргарита Андріївна. А тебе?
«Лена», відповіла вона, незграбно виводячи букви.
Що ж ти на морозі! Ходімо до мене, зігрієшся, чаю поп’ємо. А завтра подивимося на будинок може, щось полагодимо. У селі є хлопці, допоможуть.
У домі Маргарити Андріївни пахло свіжими пирогами й затишком. Жовті фіранки, вишиті скатертини, квіти на підвіконнях усе тут дихало теплом, якого Лена ніколи не знала. На стіні висів портрет молодого чоловіка у міліцейській формі.
Це мій син, Євген, пояснила господиня, помітивши погляд дівчини. Дільничний. Гарна людина, тільки рідко вдома. А ти, дитинко, як житимеш? Робота потрібна?
Лена кивнула й написала: «Дуже потрібна. Будь-яка. Вмію прибирати, готувати, доглядати за людьми».
Слухай, є в мене знайома Валентина Петрівна. Старенька, потребує доглядача. Родина є, але не дуже допомагає. Хочуть більше взяти, ніж дати. Може, до неї підеш? Адресу дам, поясню, як знайти.
Дім Валентини Петрівни був великим, але занедбаним. Облуплена фарба, зарослий сад, сміття на подвір’ї. Двері відчинила жінка років сорока з втомленим і роздратованим обличчям.
Ви доглядачка? спитала вона, оглядаючи Лену. Я Ольга, онука. А це Артем, чоловік.
Чоловік у кріслі з пляшкою пива лише ледачим кивком відповів, не відриваючи погляду від телевізора. Від нього пахло алкоголем.
Роботи багато, продовжила Ольга, запалюючи цигарку. Бабуся ледь не лежача годувати, мити, прибирати. Нервова, може й лаятися. Платимо три тисячі на місяць, їжа що знайдеться. Підходить?
Лена показала блокнот: «Підходить. Я нема, але все розумію й роблю акуратно».
Німа? Ольга переглянулася з чоловіком. Ну, може, навіть краще. Не будеш ні з ким базікати, ні на що скаржитися. Ходи, познайомлю з бабусею.
Валентина Петрівна лежала у напівтемряві, кімната з завішеними шторами пахла ліками й застоєм. Її тіло було знесилене, погляд сповнений болю й самотності. Лена скулилася всередині, побачивши цю безвихідність.
Бабуся, це Лена, буде за тобою доглядати, голосно оголосила Ольга. А ми з Артемом на тиждень їдемо. Влаштовуйтеся як знаєте.
Старушка подивилася на Лену. У її очах мигнуло щось живе надія?
«Як вас звати?» написала Лена.
Валентина Петрівна… А тебе?
«Лена. Я добре за вами доглядатиму».
Вперше за день на обличчі старушки проступила усмішка.
Гаразд, нам пора, сказала Ольга, спішачи до виходу. Їжа у холодильнику, ліки поруч. Якщо щось дзвоніть, але лише у крайньому разі.
Коли вони поїхали, Лена взялася за роботу. Усе було у жалюгідному стані пилюка, брудна посуда, давно не миті підлоги. Але найбільше її стурбував стан самої Валентини Петрівни. Допомагаючи їй умитися, дівчина помітила синці на руках явно не від падінь.
«Як це сталося?» написала вона.
Часто падаю, прошепотіла бабуся, опускаючи очі. Слабка стала…
Лена не повірила, але мовчала. Вона почала з того, що провітрила кімнату, змінила білизну, обережно обмила й переодягла Валентину Петрівну. Приготувала легкий суп і терпляче нагодувала її.
Давно так смачно не їла, промовила старушка, ледве стримуючи сльози. Дякую тобі, рідненька.
За місяць Валентина Петрівна змінилася. Лена годувала її свіжою їжею, читала вголос книжки, допомагала рухатися, влаштовувала квіти на підвіконні й умикала старі серіали. Бабуся навіть почала переглядати фотоальбоми, розповідаючи про свою молодість.
Леночко, ти для мене як світло у вікні, говорилаЛена обняла Валентину Петрівну, відчуваючи, що нарешті знайшла те, про що так довго мріяла справжню родину.
