“Сину мій, будь ласка, піклуйся про хвору сестру. Не покидай її!” прошепотіла мати, голос її був ледве чутний, ніби вітер крізь осикове листя.
“Сину, тобі дістанеться батьківська хата. Але благаю, доглядай сестру. Не залишай її!” слова рвали їй серце, але вона стиснула руку сина з останніми силами.
“Послухай мене, сину” ледве промовила вона.
Кожне слово давалося їй з болем. Хвороба виснажила її тіло до неможливого. Вона лежала у ліжку, тонка й прозора, наче тінь. Юрій ледве впізнавав матір. Колись вона була сильною, усміхненою, повною життя. А тепер
“Юрію, прошу, не кидай Марічку Вона ніжна. Вона інша, але вона наша. Обіцяй мені” Мати стиснула його руку так, ніби від того залежало все. Він здивувався звідки в неї стільки сили?
Юрій скривився. Погляд його ковзнув до старшої сестри Марічки, яка гралася в кутку їхньої невеличкої хати у Чернігові. Їй було за сорок, але вона, як мала, бурмотала пісеньки, годучи ляльки. Вона посміхалася, немов у кімнаті було не передсмертне ліжко, а свято.
Юрій мав усе: будівельну фірму, дорогий джип, великий дім біля Десни. Але там не було місця для Марічки. Його діти її боялися, а дружина, Олена, називала її “божевільною”. Хоча Марічка була тихою, грайливою, безневинною.
“Та знаєш у мене ж сім’я а Марічка вона ж” заїкався він, намагаючись визволити руку з материного обійму.
“Сину, батьківська хата твоя Для Марічки я залишила трикімнатну квартиру. Все по закону.”
“Звідки гроші?!” Юрій і Олена переглянулися, обличчя їх засяяли жадібним здивуванням.
“Доглядала вчительку, стару Носила їй їжу, ліки Вона була доброю. Не сподівалася, що заповість мені квартиру. Оформила на Марічку, щоб у неї був дах. Але ти ти стережи її, прошу Потім буде дітям твоїм. Хто знає, скільки вона проживе”
Тієї ночі мати померла.
Марічка, здавалося, не розуміла, що залишилася сиротою. Юрій одразу забрав її до себе і почав ремонтувати квартиру.
“Нащо Марічці стільки місця? Нехай живе у нас. Знайдемо орендарів.”
Олена спочатку не заперечувала. Марічка не заважала: гралася цілими днями, сміялася. Але її дивацтва лякали Олену. “Сьогодні вона спокійна, а завтра?”
“Потерпи трохи”, благав Юрій. Але через півроку, за допомогою знайомого нотаріуса, переписав батьківську хату і сестрину квартиру на себе. Обманом змусив Марічку підписати папери, не пояснивши нічого.
Тоді почався пекельний пекло.
Поки Юрій був на роботі, Олена мучила Марічку: лаяла, замикала у кімнаті, іноді годувала її котячим кормом. Знаходила її плачучою, переляканою. Одного разу Олена вдарила її. Марічка, налякана, описалася.
“Не тільки дурна, а ще й обмочилася?! Геть з мого дому!”
Вона кинула речі сестри у мішок і виштовхнула її за двері.
“Де Марічка?” спитав Юрій увечері, витягуючись у ліжку.
“Пішла!” вигукнула Олена. “Обмочилася, потім зачинилася у спальні. Коли я відчинила втекла з торбою. Не буду бігати за божевільною!”
Юрій мовчав. Потім промовив: “Ну, як пішла” і ввімкнув телевізор. “До речі, знайшов орендарів.”
Ніч була довгою. Він думав про Марічку. Де вона? Вона була, як мала дитина, беззахисна. Лише над ранком він заснув, і йому приснилася мати:
“Я благала тебе, сину” сказала вона з домовини, погрожуючи пальцем.
Сон переслідував його тижнями. Він не витримав. Через два місяці подзвонив хресній, Ганні:
“Що, Юрію, совість гризе?” відповіла вона холодно. “Добре, що я заходила до твоєї матері. Знайшла Марічку перелякану, забрала до себе. Я її утримую. Не потрібна мені її квартира. А ти живи зі соромом!”
“Ой, хрещена” пробурмотів він, кладучи слухавку. Відчув полегшення: Марічка була у безпеці.
Але вона померла через два місяці від тієї ж хвороби, що й мати. Юрій не прийшов на похорон мав “термінову справу”.
Минуло десять років. Тепер Юрій лежав хворий, страждаючи від болю і каяття. Олена жила з іншим чоловіком. Діти навідувалися рідко, бурчачи: “Пахне хворобою”
Одного дня Олена увійшла з паперами:
“Підпиши, треба оформити фірму.”
Він підписав. Пізніше зрозумів: це був акт передачі дому. Потім фірми. Запізно. Він згадав матір і Марічку. Сльози котилися по його обличчю.
“Пробачте мене” прошепотів у порожнечі, що його ковтала.
