Було колись у нашому селі жила собі Уляна, жінка з нелегкою долею. Вона завжди вірила у сни, бо вони їй щось віщували. Часом і подругам тлумачила, що кому приснилося, та рідко помилялася. А найчастіше їй снилося, ніби вона літає над хатами так легко, наче пташка. Один сон повторювався: білі коні в сірих яблуках, запряжені в сані, а в санях вона з чоловіком Олексієм. Коні злітали у небо, аж дух захоплювало! Потім віжки кидали, і вони летіли просто так, сміючись. Після смерті Олексія сон повторювався, тільки вже він стояв поруч, не торкаючись віжок, лише усміхався. Люди казали кінь у сні до хвороби, а то й смерті. А вона не боялась.
Тієї ночі знову снилися коні. Тільки віжок зник, ніхто вже не керував. Піднімалися все вище, аж до хмар. На одній сиділо янголятко з крильцями. «Любочко моя!» скрикнула Уляна так голосно, що прокинулась.
«Пора… Пора збиратися», прошепотіла вона, без сліз, без жалі.
У хаті завжди було чисто. Витерла підлогу, скрутила доріжки. Дістала вузлик, що давно готувала «на смерть», розклала речі, написала записки, щоб знали, що куди. Бо хто ж без неї розбереться? Найвірніше Галька, її подруга, майже сестра. Інші вже не ходять літа минули, ноги болять. А Галька ще жвава, прибіжить.
Уляна взяла зошит і ручку, сіла писати листа.
«Пробач, Галю. Ти мені рідніша за всіх. Ми з тобою, як сестри… Не винось на люди мій сором. Мені вже не буде боляче, але все ж прошу. Роками брехала, що донька турботлива, лише хвора, тому не їздить. А правда в тому, що вона пішла від мене давно. Де вона не знаю. Може, жива… Не шукай її. Поховай мене біля Олексія. Хату й усе в ній тобі. Може, дітям знадобиться. Не вийшло в мене доньку виховати… Нехай цей сором ляже зі мною в могилу. Прошу, сестро…»
Вона добре натопила піч, закрила димар і лягла спати
Галька ще ввечері помітила, що в хаті темно, та хіба ж могла знати!
«Чи не лишила померла якої записки?» запитав міліціонер, що приїхав оформити смерть.
«Нічого не було… Важко їй було самій», брехала Галька, стискуючи в кишені зімятий лист.
* * *
Її Любочка була красунею й розумницею. Єдина, любима. Олексій, агроном із колгоспу, закохався в просту городницю. За ті часи його б вигнали з партії, але голова колгоспу сам мав «рильце в пушку» то й допоміг розлучитися й одружитися з Уляною. «Нехай дитина не безбатченком росте», гукав він.
Жили щасливо, але недовго.
Такі ж коні, як у снах, принесли лихо. Олексій їхав уночі з поля на нього налетіли коні. Якби хтось знайшов його раніше, може, і врятував би… Але знайшли вранці.
Уляна жила лише для доньки. А та їй на радість вчилася добре, співала, танцювала. З першого разу вступила до Київського інституту культури!
Спершу Люба часом приїжджала, мати возила їй продукти. А потім все рідше. Стала грубою, дратівливою. Одного разу Уляна приїхала а доньки нема. Казали, знайшла собі іноземця. Потім із інституту вигнали. Колишні однокурсники шепотіли той чоловік підсадив її на лихо, якого тоді в селах і не знали.
Через рік Люба написала: «Забудь мене. У мене своє життя».
Уляна рвала буряки в полі, плакала, а сльози падали прямо на землю
Одного разу перед Покровою вона розповіла подругам, що донька вийшла заміж за важливого начальника. Щоб не зурочити, не казала раніше. А потім «гостинці» з Києва почалися ковбаси, йогурти, банани. «Це зять присилає!» хвалилася.
Насправді ж вона їздила до Києва, блукала вулицями, шукаючи доньку серед натовпу. Згодом «листи» від Люби вона отримувала в райцентрі боялася, щоб на селі не загубилися.
«Ось, Галю, слухай, що донька пише!» читала вона подрузі. «Хоче приїхати, та хворіє… Чоловік жаліє її, мені посилки шле!»
Галька потім розповідала всім: «Я й банани їла! У роті тануть!»
Щороку в газеті друкували вітання Уляні від доньки. Такі гарні слова!
А потім усім стало байдуже. Вона постаріла сама, так нікому й не розповівши правди.
* * *
Галька перечитувала листа знову й знову. «Господи, думала вона. А я їла ті гостинці, навіть не здогадувалася, що вона їх на пенсію купувала… Краще б мені правду сказала!»
«Без доньки поховаємо, сказала вона людям у хаті. Вона ж хвора, не може приїхати… Чоловік за кордоном. Ми впораємося».
У вузлику, зібраному на смерть, лежали листи… від доньки. Галька дістала їх і поклала Уляні під подушку. Нехай візьме із собою. І свій страшний сором.
