**Щоденниковий запис.**
Донька з онуком переїхали до мене «на кілька днів», але підслухала, як вони обговорювали, у який санаторій для літніх мене відправляти.
Прихід Оленки з Данилком був схожий на буревій, що вдерся у моє тихе, вивірене роками життя. Вони зявилися на порозі з валізами, коробками й винуватою усмішкою доньки.
Мамо, ми не надовго, щебетала Оленка, поки Данилко, мій пятнадцятирічний онук, із грюком тягнув у коридор колонку, велику, як тумбочка. У нас ремонт, знаєш, робітники затягують Місяць, не більше.
Я зрозуміла. Мовчки відійшла, звільняючи шлях. Моя двокімнатна квартира, яка завжди здавалася просторим гніздом, миттєво перетворилася на тісний куточок.
Першою пала вітальня. Вона стала філією підліткового світу: одяг на спинках крісел, дроти, що обвили ніжки стола, постійне гудіння ноутбука.
Мої фіалки, які роками цвіли на підвіконні, переїхали на кухню, бо «бабу, їм тут темно, а Данькові треба місце для монітора».
Дійшла черга і до кухні. Оленка з запалом почала встановлювати свої правила.
Навіщо тобі стільки баночок? питала, викидаючи мої запаси спецій. Це ж вже сто років лежить! Куплю нові, гарненькі, в однакових коробочках.
Вона не радила вона вирішувала. Мій улюблений мідний чайник, подарунок покійного чоловіка, опинився на антресолях, бо «не підходить до стилю». На його місці зявився блискучий френч-прес.
Я намагалася не заважати. Виходила на довгі прогулянки, щоб не чути музику онука й ділову метушню доньки.
Але кожного разу, повертаючись, знаходила щось нове. Переставлені меблі. Іншу скатертину. Зниклий фотоальбом.
Мам, я його у шафу поклала, щоб не пилився, легко пояснила Оленка.
Я почувалася гостею. Ти