Баба Олена вирішила помирати. Була пятниця, обідня пора, прийнявши трохи пшоняної кашки та запивши її молоком, вона, витерши рот фартухом, дивилася крізь кухонне вікно кудись у далечінь і промовила звичайним, нічим не примітним голосом:
Галю! Післязавтра помиратиму, у неділю, якраз перед обіднею.
Її донька Галина, переставляючи на плиті каструлі, на мить завмерла, потім різко обернулася до матері всім тілом і сіла на табурет, тримаючи в руках ганчірку:
Ти що це вигадала?
Та час уже вийшов, пожила, і годі. Допоможеш мені помитися, достань нову одежину зі смертного узла. Ну, це ми потім обговоримо, хто хоронитиме, хто могилу копатиме, ще є час.
То треба всім повідомити, щоб встигли приїхати попрощатися?
Оце ж бо й воно, обовязково скажи, поговорю з усіма.
Хочеш усе розповісти напередодні? Це правильно, нехай знають.
Старушка згідливо похитала головою й, спираючись на руку доньки, зашкандибала до свого ліжка.
Бува вона невисокого зросту, сухенька, личко ніби печене яблучко, все в зморшках, очі живі, блискучі. Волосся рідке, сиве, гладко зачесане й зібране в пучок на потилиці, приховане під біленькою хустинкою. Хоч господарству вона вже давно не займалася, але фартух звичка. На ньому спочивали її натружені руки з великими, наче скалкою викачаними долонями й короткими товстими пальцями. Їй йшов вісімдесят девятий рік. І от на тобі, збирається помирати.
Мам! Я на пошту сходжу, телеграми пошлю, ти як?
Нічого, нічого, йди з Богом.
Залишившись сама, баба Олена задумалася. Думки перенесли її далеко, у молодість. Ось вона з Остапом сидить над річкою, жує травинку, а він ніжно всміхається. Згадала і весілля. Маленька, гарненька, у світлій сукні, вийшла навколо й пішла вибивати під гармонь. Свекруха, побачивши обраницю сина, тоді й сказала:
Яка від такої користь у господарстві? Маленька, і чи народить взагалі?
Не вгадала. Олена виявилася працьовитою й витривалою. У полі, у городі усюди поспівала, трудодні заробляла, ударницею була. Будинок зводили вона Остапу перша помічниця: подасть, принесе, підтримає. Дружно жили, душа в душу, як то кажуть. Через рік у новій хаті народила донечку Галинку. Було дівчинці чотири, вже мріяли про другу дитину, як почалася війна. Остапа забрали в перші ж дні.
Згадавши його проводи на фронт, баба Олена судорожно зітхнула, витираючи фартухом заплакані очі:
Соколику мій рідний, скільки ж я по тобі тужила, скільки сліз пролила! Царство тобі небесне та вічний спокій! Скоро побачимось, почекай трохи!
Її думки перервала донька, що повернулася. Прийшла вона не сама, а з місцевим фельдшером, який лікував майже все село.
Як ви тут, бабо Олено, не захворіли часом?
Та ні, ні на що не скаржуся.
Він послухав старушку, поміряв тиск, навіть температуру поставив усе гаразд.
Перед виходом, відвівши Галину в бік, фельдшер понизив голос:
Схоже, життєвий ресурс вичерпався. Це, звісно, не доведено наукою, але старим людям інколи відомо, коли їм час. Тримайся і поступово готуйся. А що зробиш вік!
У суботу Галина випарила матір у лазні, вдягла в чисте, і та лягла на свіжо застелене ліжко, впявшися очима в стелю, ніби примірялася до майбутнього стану.
Після обіду почали зїжджатися діти.
Іван, кремезний, лисий чоловік, гучно увійшов у хату, принісши гостинці. Василь і Микола, близнюки, смугляві, чорняві, з горбинками на носу, зявилися на порозі, приїхавши разом із міста на машині, тривожно дивилися в очі сестрі мовляв, як вона?
Тетяна, повненька, з добродушним обличчям, властивим людям із гарним апетитом, добралася рейсовим автобусом із сусіднього району, де жила з родиною.
А останньою, вже ближче до вечора, на таксі від станції приїхала Надія, струнка, русява, директорка школи з обласного центру.
З тривогою в очах, витираючи сльози хустками, вони входили в хату, відразу ж підходили до матері, яка здавалася маленькою й безпорадною на великому ліжку, цілували її, тримаючи за руку, і питали, заглядаючи в очі зі слабкою надією:
Мам, що ти вигадала, ще поживеш, ти ж у нас сильна.
Була, та вийшла уся, відповідала баба Олена й, піджавши губи, зітхала.
Відпочивайте поки, завтра поговоримо, не бійтеся, до обідні не вмру.
Діти, сумніваючись, відходили від матері, обговорюючи між собою нагальні питання. Вони вже й самі були не молоді, часто недужували, але раділи, що з матірю постійно жила Галина, і за неї можна бути спокійними.
Приїхавши, за старою звичкою взялися за
