Тільки в 55 років я збагнув, що найжахливіше це не пусте помешкання, а дім, забитий людьми, для яких ти пусте місце.
Знову не той хліб приніс, голос невістки Маріанни різко врізався в тишу кухні, поки я розкладав покупки. Я ж казала на заквасці. Уже шостий раз нагадую.
Вона демонстративно взяла батон, крутнула його в пальцях, ніби це була не свіжа випічка, а щось огидне.
Маріанно, вибач, заклопотався.
Ви завжди «клопотані», Андрію Васильовичу. А це ж Артемчикові в рот потраплятиме. У нього може висип бути.
Кинула хліб на стіл так, ніби це була її великодушність не викинула одразу.
Я ковтнув слину. Моєму онукові Артемкові шість, і за все життя в нього не було жодної алергії на звичайний батон.
У дверях зявився син.
Тату, мій синій светр не бачив?
Бачив, Юрчику. Він у пральні, я вчора
Навіщо?! він навіть не дослухав. Я ж сьогодні його хотів одягнути! Ну, тату!
Зник, залишивши мене з цим «ну, тату», яке в останній час болючіше за ляпаса. Я піклувався. Я дбав. І знову виявився винним.
Поволі пішов до своєї кімнати, минувши вітальню, де Маріанна вже голосно торочила у телефон: «Свекор знову своє». Сміх у трубці був такий же колючий, як і її слова.
Моя кімната єдине місце, де ще можна було сховатися. Решта дому дзижчала, наче розгніваний вулик.
Крик дитини, телевізор, ляск дверей. Галас. Юрб