Пане будь ласка, заберите мою сестричку вона дуже довго не їла цей голос різко перервав ранковий галавулі вулиці, змусивши Ігоря Левшина різко обернутися.
Він зупинився, ніби врізався в невидиму стіну.
Пане благаю вона страшенно голодна
Цей дитячий шепіт, сповнений болю та безнадії, пройшов крізь шум машин і гомін перехожих.
Ігор біг не просто біг, здавалося, летів під гнітом відчуття, що в його житті залишилося лише одне важливе: робота.
Сьогодні вирішувалася мільйонна справа, і доля контракту залежала від його присутності на зустрічі.
З того часу, як зникла Ріта його кохана, його сенс, його опора він жив лише тоді, коли працював.
Але цей голос
Змусив його зупинитися. Перед ним стояв хлопчик років семи, худий, у зімятому одязі, з тьмяними очима та слідами сліз на обличчі.
В обіймах він тримав дівчинку, загорнуту в стару ковдру.
Вона була крихітною і ледве чутно похлипувала. Хлопець обережно пригортав її, ніби був єдиним, хто міг її захистити.
Ігор вагався. У його голові лунало: «Ти не можеш зупинятися».
Але очі хлопчика це «будь ласка» торкнулися чогось глибокого всередині, чогось, що він давно замкнув на ключ.
Де ваша мама? мяко запитав він, сідаючи біля хлопчика.
Вона сказала, що скоро повернеться але її немає вже два дні.
Я щодня сюди приходжу чекаю раптом вона прийде хлопчик тремтів, і його слова тремтіли разом з ним, наче листя під вітром.
Хлопчика звали Максим, а його молодшу сестру Тасю. Вони залишилися самі. Без записок, без пояснень.
Лише невелика надія, за яку цей семирічний дияв із усіх сил тримався.
Ігор запропонував піти поїсти, викликати поліцію або повідомити службу захисту дітей.
Але почувши слово «поліція», хлопчик відійшов і пробурмотів, налякано:
Не віддавайте нас будь ласка. Якщо вони дізнаються, її заберуть
У цю мить Ігор зрозумів, що не зможе піти. Просто не міг.
У найближчій кавярні Максим їв так, наче не куштував їжі цілу вічність, а Ігор обережно годував маленьку Тасю з пляшечки.
Він не впізнавав себе: щось починало прокидатися в його грудях, наче промінь тепла, що розтоплював лід у його серці.
Він дістав телефон і набрав номер:
Скасуй усе. Сьогодні і завтра теж. Усе.
Незабаром прибули поліцейські, Герасимов і Наумова.
Звичайна перевірка, звичні запитання. Максим відчайдушно вхопився за руку Ігоря:
Ви нас не залишите, так? Не віддасте в дитбудинок
Ігор, здивувавшись сам себе, відповів:
Я вас не залишу. Обецяю.
У кабінеті почалися паперові клопоти.
Лариса Петрівна, його давня знайома та досвідчена працівниця соцслужби, запропонувала допомогу.
Завдяки їй тимчасову опіку оформили швидко.
Це лише на час, поки знайдемо вашу маму, сказав Ігор, більше для себе, ніж для дітей. Лише на деякий час.
Він повів дітей додому. У дорозі панувала тиша.
Максим, пригортаючи сестру, мовчав, лише шепотів їй щось ніжне, ніби був їй і братом, і батьком одночасно.
Квартира зустріла їх просторими кімнатами, мякими килимами та великими вікнами з видом на місто в заході сонця.
Для Максима все здавалося казкою, розкішшю, якої він ніколи не знав.
Ігор же почувався збентеженим. Він не вмів готувати суміші, міняти підгузки, укладати дітей спати.
Плутав графіки, забував, коли годувати, а коли вкладати.
Але Максим був поруч мовчазний, зосереджений, ніби завжди очікував, що його знову покинуть.
Разом з тим він допомагав: обережно колихав сестру, співав колискові та укладав її спати, ніби робив це раніше.
Однієї ночі Тася не могла заснути. Вона метушилася й зітхала.
Максим підійшов, обняв її і почав тихо співати. За кілька хвилин дівчинка мирно спала.
Ти чудово з нею справляєшся, помітив Ігор, відчуваючи теплоту в грудях.
Просто навчився, спокійно відповів хлопчик, без докорів. Лише факт.
Тоді задзвонив телефон: це була Лариса Петрівна.
Ми знайшли їх матір. Вона жива. Зараз лікується від залежності, стан серйозний.
Якщо доведе, що може піклуватися про дітей їх повернуть. Якщо ні вони залишаться під держопікою. Або ти оформиш опіку.
Ігор мовчав. У грудях зявився важкий ком.
Ти міг би усиновити їх, якщо впевнений, що готовий.
Він не знав, чи готовий бути батьком, але розумів, що не дозволить цим дітям зникнути з його життя.
Тієї ж ночі Максим, сидячи з олівцями, тихо запитав:
Нас знову заберуть? Ми втратимо тебе?
Ігор сів поруч, міцно обняв його, без слів. У цьому обіймні вінВони були його сімя зараз, і він знав, що ніколи не залишить їх знову.
