Там, де Христина Володимирівна ще й слово промовить, що я комусь винна, їстимете через трубочку до кінця своїх днів.
Смачно, Оленко, смачно, хто ж заперечить. Та водянисте. Навару нема, розумієш? Багато рідини, а душі не відчувається. Ніби просто буряка в підфарбованій воді втопили.
Голос Христини Володимирівни, мякий та обволікаючий, як теплий кисель, заповнив невелику кухню. Вона відсунула від себе тарілку з недоїденим борщем, і цей жест був красномовніший за будь-які слова. Вирок проголошено. Олена, що стояла біля раковини, не обернулася. Просто взяла ганчірку й почала з вивіреною точністю витирати з плити невидиму плямку. Плечі її були нерухомими, спина ідеально рівною. Жоден мяз не здригнувся на обличчі, коли вона почула цей вирок, поданий під соусом турботливої поради.
Олег, її чоловік і син Христини Володимирівни, сидів за столом, відгороджуючись масивною фарфоровою чашкою. Він з гучним хрустінням відкусив шматок вівсяного печива, запив чаєм і потягнувся за наступним. Не дивився ні на матір, ні на дружину. Погляд його був спрямований у центр столу, на вазочку з печивом, ніби то був найважливіший обєкт у всесвіті. Він перебував у своїй власній зоні комфорту, у затишному коконі з чаю й цукру, і той тихий словесний розстріл поруч його не стосувався. Це були жіночі справи, а він у них не ліз.
Зараз я все приберу, і ми перейдемо у вітальню, рівним тоном промовила Олена, не повертаючи голови. Голос її був позбавлений емоцій. Це був голос стюардеси, що оголошує про прибуття літака.
Вона почала збирати тарілки. Рухи її були ощадливими, майже механічними. Жодного зайвого жесту, жодного випадкового звуку. Посуд не брязкотів, ложки не дзижчали. Вона ставила тарілки одна на одну з такою акуратністю, ніби виконувала складний обряд, порушення якого могло призвести до катастрофи. Цей дзижчачий порядок у її діях був єдиним захистом від мякого, отруйного голосу свекрухи.
Христина Володимирівна, задоволена виробленим ефектом, підвелася зі стільця й із царственною грацією пройшла у вітальню. Вона не сіла на диван ні. Вона опустилася в старе, глибоке крісло з високими підлокітниками, яке миттєво перетворилося на трон. Вона влаштувалася в ньому, розправила складки на сукні й почала оглядати кімнату. Погляд її, уважний і ціпкий, ковзав по полицях, по кутах, по поверхні меблів. Це була не пуста оцінка, а інспекція.
Коли Олена й Олег увійшли до кімнати, вона замислено похитала головою, дивлячись кудись понад їхніми головами.
Ох, Олежку, подивись голос її знову став сумним, сповненим всесвітньої мудрості. Витонченим жестом вона вказала на велику фотографію у деревяній рамі на стіні. Бачиш, на куточку? Пил. Ні, це навіть не пил. Це запушеність. Коли в домі живе господиня, повітря інше. Воно дзвенить від чистоти. А тут воно втомлене.
Олег слухняно перевів погляд на раму, примружився, ніби справді намагаючись щось розгледіти, й невиразно хмикнув, знову запиваючи чай із своєї незмінної чашки. Він не заперечив, не заступився. Просто взяв до відома. А Олена завмерла посеред кімнати, тримаючи в руках порожній піднос. Вона дивилася на чоловіка, на його байдуже обличчя, потім на свекруху, що сяяла на своєму імпровізованому троні, і відчувала, як крижаний спокій, який вона так старанно підтримувала, починає тріскатися.
Справа ж не в пилі, Олежку. Пил лише наслідок.
Христина Володимирівна промовила це з глибоким, трагічним зітханням, ніби ділилася не побутовим спостереженням, а сакральним знанням, доступним лише обраним. Вона поправила уявну складку на сукні, утверджуючись у кріслі ще міцніше. Уся її постава, голос, саме її істота випромінювали впевненість у власній правоті. Вона була не просто гост
