Кохання на все життя
У чотирнадцять років на Олену звалилися всі домашні клопоти: догляд за хворою матірю, та ще й навчання в школі. Вона мріяла стати лікарем.
Мамо, закінчу інститут і вилікую тебе. Ти обовязково одужаєш. Ти ж у мене ще молода, говорила вона матері.
Сама ж плакала в подушку від безсилля. Жили вони втрьох у місті, але в приватному будиночку по суті, та ж саме село. Усі на виду. Батько ніколи не допомагав матері, навіть нормально не розмовляв ні з нею, ні з Оленою, був грубим. Доброго слова від нього ніхто не чув. А коли Марія захворіла, він зібрав речі та пішов з дому.
Спочатку Олена не звернула уваги, що батько складає речі мало куди по роботі відправляють, але стало зрозуміло, коли він на порозі сказав:
Я пішов від вас назавжди. Таке життя не для мене, та ще й з хворою жінкою. Мені потрібна здорова, а не хвора Ти вже доросла, справишся. Гроші висилатиму поштою.
Донька подумала, що він жартує, але зрозуміла це не жарт, коли двері з грю́ком зачинилися за ним. Марія лежала й усміхалася, а донька остовпіла.
Мам, чому радієш? Як ми житимемо?
Якось проживемо, донечко. А що ми від нього бачили? Злобу й грубість. Сходи до дядька Василя, скажи, щоб зайшов до нас.
Добре, мамо, відповіла Олена і пішла до сусіда навпроти.
Вона давно помічала, що дядько Василь дивиться на її матір по-особливому. Батько ніколи так не дивився. Віктор завжди посміхався їм, казав Марії гарні слова. На день народження дарував квіти й коробку цукерок, звісно, коли батька не було поруч. Олена все бачила, але нічого не питала. Їй теж діставалися цукерки.
Батько ж ніколи нічого не дарував ні дружині, ні доньці, навіть з днем народження не вітав. Марія поводилася гідно, як належить заміжній жінці, хоча сусідки-балакушки й шепотіли, що вона «вертлява». Одного разу, коли Олені було тринадцять, вона почула, як Віктор зізнається матері в коханні.
Марієчко, я завжди буду поруч і кохатиму тебе. Навіть не сумнівайся. Щоб би не сталося.
А мати засміялася й відповіла:
Ех, я іншому віддана й буду вік йому вірна, і додала: Не треба мені зізнань, Василю.
Олені йшов чотирнадцятий. У неї вже й са́ме хлопці крутилися в голові. Тому вона розуміла, що Віктор кохає її матір. Але поводився стримано, ненавязливо, не компрометував перед сусідами. Він і справді завжди був поруч. Олена мимоволі порівнювала батька й дядька Василя і порівняння було не на користь батька. До Віктора вона ставилася тепліше, ніж до рідного тата.
Коли Олена підросла, то дізналася, що Віктор колишній однокласник матері. Вона спитала:
Мам, чому ти вийшла за батька, а не за дядька Василя?
Марія тоді розсердилася й нічого не пояснила, а донька більше не допитувалася.
А незабаром трапилася біда. Мати впала й зламала ногу в двох місцях. Спочатку йшла на поправлення, але потім їй знову погіршало. Виявилося, що на кістці утворився наріст. Марія слабшала, не могла наступати на ногу, не підводилася з ліжка. Батько не збирався доглядати саме тоді він і пішов із дому назавжди. Олена так нічого й не дізнає