У селі брехала про свою доньку, бо сором був гірший за біль.
У вузлику, підготованому на останню путь, лежали листи від доньки. Марта дістала їх і поклала померлій під подушку. Нехай візьме з собою під землю і свій тяжкий сором.
З невигаданого. Важкий сором
Оксана з молоду вірила у сни. Чомусь так склалося. Бувало, дівчата в полі розкажуть свій сон вона задумається і пояснить, що до чого. Рідко помилялась. А свої сни завжди сама розгадувала. А ще літала уві сні! Бувало, підніметься над стріхами хат і летить так, що аж серце стискається! Один сон приходив до неї знову і знову. Білі коні в сірих яблуках, запряжені у сани, а в санях вона й Тарас, тримають віжки. Коні розганяються так, що злітають у небо! Їм аж подих перехоплює! Кидають віжки, ховаються у санях летять
Цей сон снився їй багато разів, поки Тарас був живий. А коли його не стало, вона ще не раз «літала» на конях, а він стояв поруч, тільки віжок уже не брав Усміхався Їй так подобалися ті «польоти», хоч і знала коні уві сні віщують лихо, а то й смерть От «політає» вночі, а вдень чи не тиск підскочив, чи не серце коле
Тієї ночі вони знову стояли у санях. Але ніхто не керував «польотом». Віжка й зовсім не було. Коні піднімалися вище й вище, аж до хмар. На хмарці сиділо янголятко з крильцями й дивилося на них. «Марійко! Моя Марійко!» скрикнула уві сні Оксана так голосно, що сама себе збудила
«Пора Пора збиратися», прошепотіла вона. Без сліз, без жалі.
У хаті завжди любила чистоту щойно вимила підлогу, витрусила вишивані доріжки. Дістала вузлик той, що готувала «на смерть», розклала все, навіть напиcала записочки, що й куди. Бо без неї ніхто не розбере. Чужі люди будуть шарити по шафах Та й хто, як не Марта? Вона одна до неї ходила і подруга, і ніби рідна. Майже нікого вже з її покоління не лишилося, а до інших і не дійде ноги не носять. А Марта ще жвава. Прибіжить
Оксана взяла зошит і сіла писати листа.
«Пробач мені, Марто. Ти мені найближча. Прожили з тобою, як сестри Не винось на люди, прошу, мій важкий сором. Мені вже, мабуть, і не буде боляче, як почую, що люди шепочуться, але все одно прошу Роками брехала я всім, і тобі, сестро, що маю добру доньку, а не їздить вона до мене через хворобу А правда в тому, що я не знаю, де вона. Думаю, що жива, але покинула мене давно. Щоб не соромно було людям у вічі дивитися, я брехала, і тобі теж Не чекай на мою доньку, не шукай її Поховай мене біля Тараса, де місце залишила. Хату й усе, що в ній, тобі залишаю. Може, твоїм онукам щось знадобиться. Не вийшло в мене виховати дитину Важкий сором за це несу. І нехай він із
