**Щоденник**
Оленко, я… вдарив кота… прошепотів я в телефон.
А що? відповіла Оленко спокійно.
Як то «а що»? Що мені робити?
Хоч би вийшов ізраз подивився, чи живий.
Глибоко ковтнув. Двір був пустинний, повітря пахло вечірньою жарою з металевим відтінком схоже на запах страху. Повільно відчинив двері й, не виходячи, нахилився, щоб заглянути під авто. І побачив: живий. Маленький сірий… комок, тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Оленко. Живий… Що робити?
Як то що? Візьми й везе на клініку. Ти ж туди їдеш. Швидше!
Обережно підібрав кота він не опира́вся, лише лежав, важко дихаючи. Посадив на заднє сидіння в коробку з-під взу́ття. І поїхав.
До клініки зазвичай півгоди. Але не сьогодні. Бо цей день став тим, який не забувається, і три секунди ростягли́ся у вічір.
У багажнику вже лежав собака. Старий двір, його переїхав поїзд. Сусіди з дачі здавали прохали відвезти «щоб не мучився», казали. Був бездомним, нікому не потрібним, але нам його здав. Погодився. На автоматі.
А тепер ще й цій кіт.
Летів дорогою, наче божеві́льний, а в голові крутилося:
«Що за день? Що за життя?»
У клініці ні черги. Увірвався з коробкою, наче з пологами придав і лікар одразу взяв кота до огляду.
Що з ним? Як він? топтався біля дверей.
Зараз зробимо знімок, кивнула медсестра. Схоже, нічого серйозного, але треба переконатися.
Пятнадцять хвили́н. Вічність. Годинник немові насміхався, завмирав. Всі ходив, дивився на стелю, на постіри з британцями та мейн-куон.
А всередині гризло́ся. Не просто тривога сором. Бо ж не помітив. Не варто було їхати так швидко. Все могло бути ізраз. Він крихітний, беззахисний, вийшов на дорогу на секунду пізніше а я в цьому році думав про поворот до клініки. І все. Мить. Вирішальний клац і ось я стою з комком у горлі й біды́ся в душі: «Тільки б вижив. Тільки б дай мені ви́йняти…»
Лікар вийшов.
Потрібна операція…
І тут вдарило ж собака ж у клініки!
Повернувся. Тиша. Не скулив. Не ворушився. Натиснув кнопку багажник відчинився.
Дві налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Слухай, сказав я тихо. Вибач… зараз все власним.
Знову біг у клініку. Лікарка жінка з суворим поглядом.
Там ще собака. У багажнику. Поїзд переїхав, задні лапи…
Нам вже телефонували про ефективність. Казали, шансів немає.
Залишився. Не знав, що сказати.
Лікарка не змінилася. Лише накинула плащ поверх халата й пішла за мною.
Відчинили багажник. Вона глянула на собаку, потім на мене. Очі пробили наскрізь, немов рентген.
Ви з глузду зійшов? Хто сказав, що треба знищити? Так, лапи не видужають. Але він зможе жити. Ми вже ря́тували і гірших. Занесі в середину.
Лише кивнув. Не сперечався. Лікар сказала: «житиме». Цього було досить.
Ввечері влетів у дім. Оленко здивовано відійшла від плити:
Що з тобою, Біды́славе?
Без слів зайшов у кімнату, дістав стару книгу, де ховав гроші. Мрія. Мотор. Вже не має значення.
Біды́славе?! Що сталося?
Вони житимуть! вигубив. Обидва!
Хто? Ти зійшов з розуму?
Потім розповім!
Ми залишили їх. Кота назвали Мицько, собаку Гром. Пройшли крісля: капельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Оленко тоді лише сказала:
Разом із нами значить, подола́ємо.
І подолали. Вона годувала Мицька, обігна́ла Грома. Плакали, коли Мицько вперше пішов. Сміялися, коли Гром носився подвірям на візку.
Ми вже пять років разом. Вони не тварини. Вони сімя.
Сьогодні, коли увійшов у дім, пахло пирогами. Оленко обіймала ззаду, міцно. І тремтіла.
Що трапилося? повернувся до неї.
Нас стане більше… прошепотіла вона, кладучи руку на живіт.
Спочатку не зрозумів. А потім… зрозумів.
Мені сорок. Їй тридцять сісм. Довго намагалися. Дуже довго. Але одного разу одна жінка сказала:
У вас буде трохи дітей. Двоє від природи. Один від Бога. За доброту. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.
Мицько спав, згорнувшись біля плюшевого зайця на підвіконні. Гром, уже старий, підійшов, притулився до моїх ніг і вды́хнув глибоко.
Тоді я не вірила. Зараз вірю.
Бо одного разу ми сказали «так» життю. І життя теж сказало нам «так».