Вигнавши дружину, чоловік реготав, що їй дістався лише старий холодильник. Він і гадки не мав, що стінка в ньому подвійна.
Густа, важка тиша обійняла квартиру, насичену запахом ладану та зівялих лілій. Марина сиділа на краю дивану, зігнувшись, ніби під вагою невидимого тягаря. Чорна сукня липла до тіла, колола нагадуючи про причину цієї мертвої тиші: сьогодні вона поховала бабусю, Ейроїду Анатоліївну останню рідну людину на світі.
Навпроти, в кріслі, розвалився її чоловік Андрій. Його присутність виглядала насмішкою адже завтра вони мали подати на розлучення. Він не сказав жалісного слова, лише мовчки спостерігав, ледве приховуючи дратівлю, наче чекав, коли скінчиться ця нудна вистава.
Марина дивилася в одну точку на вицвілий візерунок килима і відчувала, як останні іскри надії на примирення повільно гаснуть, залишаючи після себе крижану порожнечу.
Ну що ж, співчуваю твоєму горю, нарешті порушив тишу Андрій, і в його голосі дзвеніла їдка насмішка. Тепер ти у нас заможна особа. Спадкоємиця! Бабуся, мабуть, залишила незліченні багатства? А, точно, забув найвеличніша спадщина: старий, смердючий «ЗіЛ». Вітаю, розкішний придбанок.
Його слова встряли в серце гостріше за лезо. У памяті спливли безкінечні сварки, крики, сльози. Бабуся, жінка з рідкісним імям Ейроїда, зразу ненавиділа зятя. «Прохідень він, Маринко, казала вона, дивлячись суворо. Пустий, як діжка. Обережніше обдерМарина посміхнулася, обіймаючи сина, і зрозуміла, що найбільший скарб це не гроші в старому холодильнику, а любов, яка перемогла всі випробування.
