Тікаючи від чоловіка із закинутого села, потрапила у ведмежий капкан і подумала, що це кінець, втрачаючи свідомість
Очутившись у незнайомій хаті, Марійка ледь стогнала. Голова крутилася, ніби її вдарили по потилиці, а память була порожня вона не могла згадати, що сталося й як тут опинилася. Тіло ніби після довгого лежання не слухалося. Спробувавши встати, вона з жахом зрозуміла, що скована руки й ноги були міцно звязані. Паніка обійняла її, і вона почала метушитися на ліжку, викликаючи противний скрип.
Ну, нарешті очуняла, почувся холодний голос. Нічого. Посидиш ще трохи. Зрозумієш, як помилялася, а потім я тебе відпущу. І ми повернемось додому.
Тоді Марійка згадала все. Вона домовилася з чоловіком Володимиром про розлучення. Він погодився, але потім удар. Він не збирався її відпускати. «Ти моя, казав він, і якщо не розумієш цього, я навчу тебе». Але Марійка вже не могла терпіти його постійні зради. Після першої пробачила, дала шанс. Після другої ні. Кохати вже не могла, лишився лише страх і огида до цих отруйних стосунків, де один страждав одержимістю, а інший самотністю.
Відпусти мене, прошепотіла вона, тремтячи. Це нічого не змінить. Ти не змусиш мене любити тебе силою. Володю, благаю
Змирися. Зараз ти заперечуєш, але зрозумієш, що ми створені одне для одного. Даси мені другий шанс. А тікати тобі нікуди. Памятаєш, я розповідав про покинуте село, де жили мій дід і баба? Сюди ніхто не заїжджає. Ніхто не допоможе. І не зли мене ти ж знаєш, чим це може закінчитися.
Марійка здригнулася. В очах Володимира вона побачила божевілля і це лякало найбільше.
Півтора тижні чи може більше? вона провела в цій хаті. Володимир звільняв її лише на кілька часовин на день, стежачи за кожним рухом, як хижак за здобиччю. Марійка розуміла: перед нею не людина, а хворий, якому терміново потрібна допомога. Але вона вдавала. Грала покірність, надію на примирення, аби тільки повернутися до людей. На роботі її ніхто не шукатиме начальниця мріяла про
