Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження й не стримала сліз.
Не встигнувши на поїзд, Марія вирішила повернутися без дзвінка. Ледь переступивши поріг, вона не змогла стримати плач. Холодний жовтневий вітер бив у обличчя гострими дощовими краплями. Марія дивилася на потяг, що віддалявся, і всередині в неї закипіла гіркота. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Немов у кепському сні», подумала вона, машинально поправляючи вибиту пасму волосся. Перон був пустий і похмурий, лише жовте світло ліхтарів відбивалося у калюжах, малюючи дивні смуги.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Марію. Може, автобусом?
«Автобусом Марія скривилася. Три години трястися по розбитій дорозі? Ні, дякую».
У сумці задзвенів телефон мама. Марія на мить завмерла, дивлячись на екран, але не підняла трубку. Навіщо завдавати зайвого клопоту? Краще просто повернутися додому адже ключі завжди при собі. Таксі мчало порожніми вулицями, а місто за шибкою здавалося бутафорією неначе намальованим.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожні умови, але Марія не слухала. Усередині роївся дивний почуття ні тривога, ні радість.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, порошок для прання, аромат старої деревини. Але сьогодні в цю звичайну симфонію вривалася фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, наче двері чинили опір. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши до своєї кімнати, вона намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, озирнулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Може, справа в тиші? Не в звичайній нічній, а в іншій густій, липкій, наче передгрозовій. Здавалося, будинок затаїв подих, чогось чекаючи. Марія дістала ноутбук робота чекала. Але, простягаючи руку до розетки, випадково зачепила якусь коробку. Вона зісковзнула з полиці, розкидаючи вміст по підлозі.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з вицвілими штампами. І фотографія стара, зі зігнутим куточком. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на фото ще до того, як Марія усвідомила, що плаче.
Тремтливими руками вона розгорнула перший лист. Почерк виразний, чіткий, зовсім незнайомий.
«Кохана Олено! Знаю, не варто писати, але мовчати більше не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Боже, навіть писати страшно про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Чи пробачиш ти мені колись за те, що я пішов?» Серце забилося шаленим ритмом. Марія схопила інший лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Усе її дитинство, все її життя було описане цими листами чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з ранцем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона стала. Олено, може, вже час?»
У горлі стався ком. Марія автоматично вмикає лампу, і жовте світло вихоплює із темряви стару фотографію. Тепер вона вдивляється в обличчя незнайомця з жадібною увагою. Високе чоло, розумні очі, ледь насмішлива усмішка Боже ж ти мій, адже в нього його ніс! І цей характерний нахил голови
Маріє? тихий мамин голос змусив її здригну
