Давним-давно у поліцейського зі Львова на імя Мирон Бойко була вірна службова собака українська вівчарка на імя Зірка. Вони разом вирушали на небезпечні завдання, ловили злочинців, ділили радощі перемог. Вона була його тінькою, а він її світом.
Та одного дня Мирон загинув під час операції. На похоронах у Києві зібрались колеги, рідні, всі, хто знав його. З того часу Зірка щодня приходила на кладбище до могили господаря. Вона рила землю біля надгробка, лягала в ямку, занурювала ніс у ґрунт, ніби шукала знайомий запах.
Люди спочатку думали, що це звичайний собачий біль. Хтось намагався забрати її додому, але вона завжди поверталась. Сиділа, вила тихо, ніби розмовляла з тим, кого вже не було.
Правда відкрилась, коли на кладовище завітав колишній напарник Мирона Олег. Він знав: якщо Зірка щось риє, значить, не дарма. Підійшовши ближче, він помітив собака копала не під самим каменем, а трохи збоку.
Наступного дня Олег повернувся з лопатою.
Якщо помиляюсь засиплю назад, сказав він сторожеви, що намагався його спинити.
Земля піддавалася легко, ніби її нещодавно порушили. Незабаром показався край полотна. Коли його розгорнули, усі завмерли: під землею лежав чоловік із звязаними руками, слідами удавки на шиї.
Поліція встановила це був свідок у справі, якою займався Мирон. Хтось скористався його похоронами, щоб приховати вбивство.
Але Зірка знала. Вона, як і колись, знайшла правду.
