Сину мій, будь ласка, доглядай за хворою сестрою. Не кидай її! прошепотіла мати, її голос був ніби вітер з могил.
Сину, дім твій… Але благаю, не покидай сестру. Вона ж беззахисна… слова роздирали її нутро, немов гострі шматки скла.
Послухай мене, сину… видихнула вона, ледве чутно.
Кожне слово давалося їй з болем. Хвороба пожирала її, наче тінь. Вона лежала у ліжку, тонка, майже прозора. Дмитро вже не впізнавав у ній колишньої матері сильної, усміхненої, повної життя.
Дмитре, прошу, не кидай Марічку… Вона ніжна. Вона інша, але вона наша. Обіцяй мені… Мати стиснула його руку з несподіваною силою. Звідки в неї стільки сили?
Дмитро скривився. Погляд його ковзнув до старшої сестри Марічки, яка гралася в кутку їхньої невеличкої хати у Львові. Їй було за сорок, але вона, як і раніше, вередувала з ляльками, приспівуючи щось незрозуміле. Посміхалася, немов у кімнаті було не передсмертне ліжко, а свято.
Дмитро мав усе: будівельну фірму, дорогий позашляховик, великий будинок над Дніпром. Але там не було місця для Марічки. Його діти її боялися, а дружина Оксана називала її «божевільною». Хоча Марічка була тихою, грайливою, наївною.
Ну… ти ж знаєш… у мене сім’я… а Марічка… вона… пробурмотів він, намагаючись визволити руку з матерчиного стиску.
Сину, батьківський дім твій… А для Марічки я залишила трикімнатну квартиру. Все офіційно.
Звідки гроші?! Дмитро й Оксана переглянулися з жадібним блиском у очах.
Доглядала за старою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Вона була доброю. Не думала, що залишить мені квартиру. Оформила на Марічку, щоб був дах над головою. Але ти… будь поряд із нею, прошу… Колись це буде для твоїх дітей. Хто знає, скільки вона проживе…
Тієї ночі мати померла.
Марічка наче не розуміла, що залишилася сиротою. Дмитро відразу забрав її до себе й почав ремонтувати її квартиру.
Навіщо Марічці стільки місця? Нехай живе з нами. А квартиру здамо.
Оксана спершу не заперечувала. Марічка не заважала: гралася цілими днями, сміялася. Але її дивацтва лякали Оксану. «Сьогодні вона спокійна, а завтра?»
Потерпи трохи, благав Дмитро. Та через півроку, за допомогою друга-нотаріуса, переоформив батьківський дім і квартиру сестри на себе. Обдурив Марічку, змусив підписати папери, не пояснивши нічого.
Тоді й почався пекельний колообіг.
Поки Дмитро працював, Оксана катувала Марічку: лаяла, замикала у кімнаті, інколи годувала їй котячий корм. Знаходила її плачучою, переляканою. Одного дня Оксана вдарила її. Марічка, налякана, описалася.
Не тільки дурна, а ще й обмочуєшся?! Геть з мого дому!
Викинула речі у мішок і виштовхала за ворота.
Де Марічка? спитав Дмитро ввечері, розтягуючись у ліжку.
Пішла! скрикнула Оксана. Обмочилася, потім зачинилася у кімнаті. Коли я відчинила, втекла з торбою. Не буду бігати за божевільною!
Дмитро мовчав. Потім промовив: «Ну і добре, якщо пішла…» і ввімкнув телевізор. До речі, знайшов орендарів.
Ніч була довгою. Дмитро думав про Марічку. Де вона? Вона була як дитина беззахисна. Заснув лише на світанку, і йому приснилася мати:
Я благала тебе, сину… сказала вона з труни, погрожуючи пальцем.
Сон переслідував його тижнями. Він не витримав. Через два місяці подзвонив хресній, Ганні:
Що, Дмитре, сумління гризе? відповіла вона холодно. Добре, що я завітала до твоєї матері. Знайшла Марічку налякану, забрала до себе. Утримую її. Квартира мені не потрібна. А ти живи зі своїм соромом!
Ох, хресна… пробурмотів він, кладучи слухавку. Відчув полегшення: Марічка була у безпеці.
Але вона померла через два місяці, від тієї ж хвороби, що й мати. Дмитро не прийшов на похорон мав «термінову справу».
Минуло десять років. Тепер Дмитро лежав хворий, страждаючи від болю й каяття. Оксана жила з іншим. Діти навідувалися рідко.
Одного дня вона увійшла з паперами:
Підпиши, треба оформити фірму.
Він підписав. Пізніше зрозумів: це був акт про передачу будинку. Потім компанії. Запізно. Згадав матір і Марічку. Сльози покотилися по щоках.
Простите мене… прошепотів у порожнечі, яка його ковтала.
