Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження й не стримала сліз.
Ольга стояла на безлюдному пероні, холодний осінній вітер бив у обличчя дощиком. Вона дивилася, як останній вагон зникає в тумані, і відчуття провини залляло її зсередини. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Ніби поганий сон», подумала вона, автоматично поправляючи розкуйовджені коси. Перон був порожній, лише жовте світло ліхтарів відбивалося у калюжах, малюючи дивні смуги.
Наступний потяг лише завтра вранці, беземоційно повідомила касирка, навіть не подивившись на Ольгу. Може, автобусом?
«Автобусом? Ольга скривилася. Трястися три години розбитою дорогою? Дякую, ні».
У сумці задзвонив телефон мама. Ольга на мить зупинилася, дивлячись на екран, але не відповіла. Навіщо завдавати зайвого клопоту? Краще просто повернутися ключі ж завжди з нею. Таксі мчало порожніми вулицями, а місто за вікном здавалося неначе декорацією плоским, несправжнім.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожні умови, але Ольга не слухала. Всередині роєм ширяли почуття ні тривога, ні радість, а щось незрозуміле.
Батьківський дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись східцями, вона вдихала знайомі з дитинства запахи: печені картоплі з третього поверху, прального порошку, старих деревяних перил. Але сьогодні у цій звичній симфонії пролунала фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, ніби двері чинили опір. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши до своєї кімнати, Ольга намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, вона озирнулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку реліквія дитинства, від якої мати ніяк не могла позбутися. Та щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не в звичайній нічній, а в іншій густій, важкій, ніби передчутті буремного дня. Здавалося, будинок затамував подих, чекаючи чогось. Ольга дістала ноутбук робота не чекала. Але, простягаючи руку до розетки, вона випадково зачепила якусь коробочку. Та зісковзнула з полиці, розкидавши вміст по підлозі.
Листи. Десятки пожовклих конвертів із знебарвленими марками. І фотографія стара, зі зігнутими кутами. Юна мати ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на фото ще до того, як Ольга усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона розкрила перший лист. Почерк виразний, упевнений, абсолютно незнайомий.
«Кохана Наталіє! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Боже, навіть писати страшно про нашу доньку. Яка вона? Схожа на тебе? Чи коли-небудь пробачиш мені за те, що пішов?»
Серце забилося швидше. Ольга схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Усе її дитинство, усе її життя було описане цими рядками.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем, більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
