Ось історія, яка трапилася минулого серпня. Над річкою Дніпро віяв теплий вітерець, а сонце гралося на воді, немов золота рибка. Пристань була звичайною скрипучі дошки, запах водоростей та риби. Тут і починався, і закінчувався кожен робочий день: чищення сіток, розмови про погоду та вдалий улов. Ніщо не віщувало дива.
Але диво прийшло з глибин.
Спочатку почули плюскіт щось вологе й швидке вистрибнуло з води й побігло по дощах. Усі підняли голови. На пристані стояла видра. Самець. Мокрий, тремтячий, у очах паніка та благання. Він не тікав, як звичайно роблять дикі звірі. Ні. Він метушився між рибалками, торкався лапами їхніх ніг, скулив тонким, майже дитячим голосом, а потім знову біг до краю.
Що за чорт? буркнув один із рибалок, відкладаючи мотузку.
Даруй, сам піде.
Але видра не пішла. Вона благала.
Один старий рибалка, чиє обличчя було вкрите зморшками від сонця й вітру, на ім’я Іван, раптом зрозумів. Він не був біологом, не читав наукових статей. Але в його очах спалахнуло щось давнє інстинкт із тих часів, коли людина й природа розуміли одна одну.
Зачекайте… тихо сказав він. Він хоче, щоб ми пішли за ним.
Крокнув уперед. Видра миттю побігла, озираючись чи йдуть за нею?
І тоді Іван побачив.
Там, у хаотичних клубках старих сіток, між водоростями й порваними мотузками, б’ється видра. Самиця. Лапи міцно застрягли, хвіст безпорадно бив об воду. Кожен рух ще глибше затягував її в пастку. Вона тонула. У її очах жах. Поруч, на поверхні, плавав малюк маленький пухнастик, що тулився до матері, не розуміючи, що коїться, але відчуваючи смерть.
Самець, що привів допомогу, сидів на дощах і дивився. Не скулив, не метушився. Просто дивився. І в цьому погляді було більше людяності, ніж у багатьох людей.
Швидше! крикнув Іван. Вона тут! Заплуталась у сітці!
Рибалки кинулися до краю. Хтось стрибнув у човен, інші почали різати сітки. Усе відбувалося в напруженій тиші, яку порушували лише зойки звіра й плескіт хвиль.
Хвилини зідалися годинами…
Коли самицю нарешті визволили, вона була на межі виснаження. Тіло тремтіло, лапи ледве рухалися. Але малюк притулився до неї, і вона слабко лизнула його.
Відпустіть їх! крикнув хтось. У воду! Швидше!
Обережно опустили їх у ріку. І в ту мить мати й дитина зникли у глибині. Самець, що весь час нерухомо спостерігав, пірнув слідом.
Усі стояли, немов закляті. Ніхто не промовляв. Лише дихали, ніби щойно вийшли з бою.
А потім, за кілька хвилин, вода знову заворушилася.
Він повернувся.
Один.
З’явився на краю пристані, подивився на людей. Потім повільно, з зусиллям, дістав із передніх лап камінь. Сірий, гладенький, трохи витягнутий видно було сліди часу й використання, немов улюблена річ. Поклав його на дошку. Саме там, де щойно благав про допомогу.
І зник.
Тиша.
Ніхто не рухався. Навіть вітер ніби затих.
Він… він лишив нам… свій камінь? прошепотів юнак, ще майже дитина.
Іван присі