Тайна, розкрита в день мого весілля: моя дружина має дитину!
«Тарасе, я не хотів тобі цього казати саме сьогодні але чи знаєш ти, що твоя новоспечена дружина має доньку?» мій колега буквально пригвоздив мене до водійського сидіння.
«Що ти несеш?» я відмовився вірити в таке.
«Моя Оксана, побачивши твою Соломію на весіллі, прошепотіла мені: Дивно, чи знає наречений, що його наречена має дитину, яка росте в дитячому будинку?»
«Уяви, Тарасе? Я ледь не поперхнувся салатом. Дружина стверджує, що сама приймала пологи. Вона акушерка. Памятає твою Соломію через родимку на шиї. Ще сказала, що та назвала дівчинку Марійкою та дала їй своє прізвище. Це було, здається, пять років тому», колега пильно спостерігав за моєю реакцією.
Я завмер за кермом. Яка приголомшлива новина!
Вирішив розібратися сам. Не хотів вірити. Я знав, що Соломія не восемнадцятирічна дівчина їй був тридцять другий. У неї, безперечно, було життя до мене. Але як можна покинути власну дитину? І як жити з цим потім?
Завдяки посаді я швидко знайшов дитбудинок, де виховували Марійку.
Директор представив мені дівчинку з сяючою усмішкою:
«Ось наша Марійка Коваленко. Скажи, серденько, скільки тобі років?»
Неможливо було не помітити її косоокість. Мені стало шкода її. Відчув щось тепле. Адже це ж дитина моєї коханої! Моя бабуся завжди казала:
«Дитина, хоч і не без вад, скарб для батьків».
Марійка сміливо підійшла:
«Мені чотири. Ти мій тато?»
Я збентежився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить батька?
«Марійко, давай поговоримо. Ти б хотіла мати маму й тата?» питання було дурним, але я вже хотів обійняти її й забрати додому.
«Так! Ти мене забереш?» вона вдивлялася в мене, шукаючи відповіді.
«Я прийду за тобою, трохи пізніше. Почекаєш, серденько?» мені хотілося плакати.
«Я чекатиму. Ти не обманюєш?» вона зробилася серйозною.
«Не обманюю», поцілував її у щічку.
Повернувшись додому, я розповів усе дружині.
«Соломіє, що було до мене неважливо. Але треба забрати Марійку. Я її усиновлю».
«А мою думку питав? Чи потрібна мені ця дитина? Вона ж ще й коса!» Соломія підвищила голос.
«Це ж твоя рідна дитина! Я вилікую її очі. Все буде добре. Вона чарівна! Ти її полюбиш», мене вразила її реакція.
Довго вмовляв Соломію.
Довелося чекати рік, перш ніж забрати дівчинку. Я часто відвідував її. За цей час ми з Марійкою стали близькими. Соломія ж не схвилювалася й навіть хотіла зупинити процес усиновлення. Але я наполіг.
Нарешті Марійка вперше переступила поріг нашої оселі. Найпростіші речі вражали її. Незабаром лікування виправило косоокість. Операція не знадобилася.
Моя донька стала вилискою матері. Я був щасливий. Дві прекрасні жінки освітлювали моє життя.
Мінув рік, але Марійка все ще боялася голоду. Вона носила з собою пачку печива, навіть уночі. Соломію це дратувало, а мене приголомшувало.
Я намагався обєднати сімю, але Дружина так і не змогла полюбити свою дитину. Вона любила лише себе.
Сварки, образи все через Марійку.
«Навіщо ти привів цю дику дівчинку? Вона ніколи не буде нормальною!» голосила Соломія.
Я любив її глибоко. Але мати попередила:
«Сину, це твоя справа, але я бачила Соломію з іншим. Вона хитра, віртуозно обдурює. Незабаром зробить це з тобою».
Коли кохаєш, не бачиш помилок. Соломія була моїм ідеалом. Перша тріщина зявилася, коли до нас прийшла Марійка. Може, саме через неї я побачив правду. Дивувався байдужості дружини.
Навіть думав розлюбити її, але не вийшло. Один знайомий порадив:
«Якщо хочеш охолонути до жінки виміряй її, як на сукню».
«Ти жартуєш?»
«Груди, талія, стегна. І кохання пройде».
Я вирішив спробувати. Покликав Соломію:
«Дозволь тебе виміряти».
Вона здивувалася:
«Мені пошиють нову сукню?»
«Так», уважно міряв.
Після експерименту кохання не зникло. Я лишеРоки минули, Марійка виросла щасливою дівчиною, а я зрозумів, що справжнє кохання це не блиск чужого ідеалу, а тепло її дитячих обіймів.