**Щоденник Олесі Коваль**
Важко вирішити все одним махом
На літні канікули я з чоловіком відвезли дітей у село, недалеко від нашого міста. Навідували їх що вихідних, іноді їхала сама. Село за сім кілометрів, тому в пятницю ввечері могла відразу після роботи сісти на автобус, якщо Іван у вихідні працював.
Можливо, й не їздила б так часто, але по-перше, сумувала за дітьми, а по-друге, батько після інсульту потребував допомоги треба було підтримати матір з городом. Ось і цієї пятниці збиралася відразу після роботи їхати до них.
“Ваню, я одразу до дітей у село, тож поїж тут сам, у холодильнику все є. А в неділю приїжджай за мною, у тебе ж вихідний Дивно, що в суботу працюєш”
“У нас повний завал, відповів чоловік. Шеф обіцяє доплату.”
Я працювала головним бухгалтером у офісі. У пятницю поспішала здати звіт, так поспішала, що через цю метушню зробила помилки й відправила їх начальству у область.
У суботу після обіду задзвонив Борис Петрович, мій керівник.
“Олесю, що ти наробила зі звітом? Мені дзвонять зверху й лаються. Виправляй негайно, інакше позбавишся премії.”
“Я в селі, Борисе Петровичу, може, завтра Та що я могла” він не дав договорити.
“Мені байде, де ти! Виправляй!” кричав так, що мати, яка стояла поруч, все чула.
“Добре, зараз поїду.”
“Ой, доню, хто це так голосить?”
“Мій начальник. Щось із звітом наплутала, поспішала вчора. Ну що ж, треба їхати, прямо в офіс завітаю.”
Попрощалася з тринадцятирічним сином і десятирічною донькою.
“Ну що, діточки, до наступних вихідних.”
Приїхавши до міста, пішла до офісу, подзвонила охороні, щоб відкрили, увімкнула компютер і сіла за звіт. Перевірила уважно й нарешті побачила дві помилки такі очевидні, що навіть сама здивувалася.
“Як я могла їх пропустити? Звісно, там здивувалися таке впадає в очі, а я не помітила. Все через цю поспішку, боялася не встигнути на автобус.”
Вже смеркало. Відправила виправлений звіт, закрила офіс і пішла додому.
“Іван має ось-ось прийти з роботи. Здивується, що я вже вдома”, думала я, йдучи повільно, вирішивши прогулятися. “Цікаво, раніше він у вихідні не працював. Та й взагалі, останнім часом змінився. Телефон не випускає з рук, став якимсь задумливим, іноді злим. Треба поговорити. Якраз дітей немає можна спокійно обговорити.”
Підійшовши до будинку, дістала ключі з сумки, підняла голову й побачила світло на кухні.
“Отже, Ваня вже вдома!”
Піднімаючись на третій поверх, серце раптом затріпотіло. Підходячи до дверей, почула романтичну музику ту, яку чоловік не любив, коли я її вмикала. Було дивно. Було цікаво.
Двері відчиняла обережно. У коридорі натрапила на чужі босоніжки знайомі, але чиї, не могла згадати.
Поклала ключі й сумку на тумбочку, заглянула у вітальню напівтемно, горів бра. Пройшла у спальню нікого. Лише грала повільна мелодія.
Повернулася до балкону й побачила два силуети. Обидва курили.
“Таня Це ж Таня!” пройшло спалахом. “Так, босоніжки її!”
Мені стало погано. Це була моя подруга.
Що вона тут робить? Останнім часом вона часто заходила до нас, коли я була вдома. Разом пили чай, іноді вино. Мене затрясло. Тихими кроками підійшла до напіввідкритих дверей балкона.
“Ваню, коли ти нарешті скажеш Олесі про нас?” почула я голос подруги.
Чоловік, схоже, не очікував такого питання й відповів роздратовано:
“Таню, знову про це? Ми ж домовилися не поспішати. Я ще сам не вирішив”
Крізь тонку занавіску я розгледіла, що чоловік стояв у трусах, а подруга у його сорочці. Курили й розмовляли.
“Ну, і коли ти вирішиш?” раптом несподівано для себе голосно спитала я, розсуваючи занавіску.
Іван від несподіванки впустив цигарку, а Таня скрикнула мабуть, вона впала їй на ногу.
“А ти чого приперлася? Мала ж завтра приїхати!” закричала Таня, увійшовши у кімнату. Іван мовчав. “Ну що, Ваню, може тепер вирішишся?”
Вона була в лютості. Не очікувала, що я їх спіймаю.
Я оніміла від її нахабства, але не заплакала.
“Олесю, ну можна було й подзвонити” тихо промовив чоловік.
“Тепер я маю додому тільки за дзвінком?” відповіла я з гіркотою.
Таня дивилася на мене викликаюче, без тіні сорому. Але тут Іван сказав їй:
“Одягайся й іди.”
Вона невдоволено хмикнула, одяглася й вийшла, грюкнувши дверима.
“Олесю, пробач Таня це ніщо серйозне. Я не збираюся йти з сімї.”
“А ти думаєш, у нас ще є сімя?”
“Ну, буває