Оленко, ми пять років чекали. Пять. Лікарі казали дітей у нас не буде. А тут
Оленко, дивись! я завмерла біля хвіртки, не вірячи своїм очам.
Чоловік незграбно переступив поріг, зігнувшись під тягарем кошика з грибами. Ранкова прохолода липня пробирала до кісток, але те, що я побачила на лавці, змусило забути про холод.
Що там? Іван поставив кошик і підійшов до мене.
На старій лавці біля хвіртки лежав плетений кошик. Усередині, загорнута в вицвілу ковдру, спала дитина.
Її великі карі очі відкрилися й дивилися прямо на мене без страху, без запитання, просто дивилися.
Господи, видихнув Іван, звідки вона тут взялася?
Я обережно доторкнулася до її темного волосся. Дівчинка не заплакала, не зворухнулась лише кліпнула.
У її крихітній долоні був затиснений аркуш паперу. Я розтиснула пальчики й прочитала:
«Будь ласка, допоможіть їй. Я не можу. Пробачте».
Треба дзвонити до поліції, похмуро промовив Іван, чіхаючи потилицю. І в сільраду повідомити.
Але я вже пригорнула малу до себе. Від неї пахло дорогою пилюкою і немитим волоссям. Сарафанчик був старим, але чистим.
Іване, я подивилася йому в очі, ми не можемо її просто так покинути.
Але ж папери, закони Може, батьки повернуться? заперечив він.
Я похитала головою: Не повернуться. Відчуваю.
Дівчинка раптом усміхнулася мені, ніби зрозуміла нашу розмову. І цього вистачило. За кілька тижнів ми оформили опіку. 1993-й був непростим.
Через тиждень ми помітили щось дивне. Наша Софійка не реагувала на звуки. Спочатку думали, що вона просто задумлива.
Але коли сусідський трактор гуркотів під вікнами, а вона навіть не здригнулась, серце стиснулося.
Іване, вона не чує, прошепотіла я ввечері, коли дівчинка вже спала в старій колисці, яку нам віддав брат.
Чоловік довго мовчав, дивлячись на полумя в печі, потім зітхнув: Поїдемо до лікаря у Сокаль. До Василя Івановича.
Лікар оглянув Софійку й розвів руками: Глухота вроджена, повна. Операція не допоможе.
Я плакала всю дорогу додому. Іван мовчав, стискаючи кермо так, що пальці біліли. Ввечері, коли дівчинка заснула, він дістав із комоди горілку.
Іване, може, не треба
Треба, він хльоснув із келиха й витер губи. Не віддамо.
Кого?
Її. Нікуди не віддамо, сказав він твердо. Самі впораємося.
Але як? Як її вчити? Як
Він перервав мене:
Ти ж вчителька. Вигадаєш.
Тієї ночі я не спала. Лежала, дивилася в стелю й думала:
“Як навчати дитину, яка не чує? Як дати їй усе, що потрібно?”
А під ранок зрозуміла: у неї є очі, руки, серце. Отже, усе буде добре.
Наступного дня я взяла зошит і почала писати план. Шукати книжки. Вигадувати, як пояснювати без слів. З цього дня наше життя змінилося.
Восени Софійці виповнилося десять. Вона сиділа біля вікна й малювала польові квіти. У її альбомі вони оживали ніби танцювали під вітром.
Іване, подивись, я торкнулася чоловіка, заходячи до кімнати.
Знову блакитний колір. Сьогодні вона щаслива.
За ці роки ми навчилися розуміти одна одну. Спочатку я вивчила дактильну азбуку, потім мову жестів.
Іван опановував повільніше, але найголовніші слова «дочка», «люблю», «гордість» знав напамять.
Школи для таких дітей не було, тож я вчила її сама. Читати навчилася швидко: букви, склади, слова. А рахувала ще краще.
Але головне вона малювала. На всьому, що під руку потрапляло. Спочатку пальцем на запотілому склі.
Потім на дошці, яку Іван змайстрував спеціально для неї. Пізніше фарбами на папері.
Фарби я замовляла з Луцька, економлячи на всьому, аби в дівчинки були гарні кольори.
Знову твоя німа художниця малює? фукнув сусід Петро, зазираючи через тин. Що з неї толку?
Іван підвів голову від картоплі:
А ти, Петре, чим корисним займаєшся? Окрім як плітками торгувати?
Із селом було непросто. Нас не розуміли. Дражнили Софійку, обзивали. Особливо діти.
Одного разу вона повернулася з розірваною сукнею й подряпиною на щоці. Мовчки показала, хто це зробив Грицько, син голови села.
Я плакала, промиваючи рану. Софійка витирала мої сльози й усміхалася: мовляв, нічого страшного.
А ввечері Іван пішов. Повернувся пізно, нічого не сказав, але під оком у нього за