Ходи зі мною! У мене двір без пса. Будеш гарним сторожем не ображу! Сів на велосипед і потягнув до села. Дорогою дід Іван оглядався раз і другий Але ніхто за ним не біг.
Вона була «нелюдимою» собакою Так, як бувають «нелюдимі» люди Вона була такою саме
Колись, багато років тому, дід Іван, пішовши в ліс за горіхами, натрапив на підлітка-цуценя. Лише Богу відомо, як воно опинилося в такій глушині.
Вона просто мовчки блукала поміж дерев. Навіть не на привязі Маленьке, мокре після дощу Дід Іван нахмурився й підійшов ближче.
Невдале, не дуже вродливе Але все ж На нього глянули карі очі Очі не цуценяти Очі мудрої звірини Дід задумався.
Ходи зі мною! У мене двір без пса. Будеш гарним сторожем не ображу!
Сів на велосипед і поїхав додому. Дорогою озирався не раз Але ніхто не біг за ним. Вже й забув про ту лісову зустріч.
Зайнявся господарством. А воно було не малим: три порося, свиня з потомством, корова Зірка, кури, качки та кіт Барсік
Дід Іван скрутив цигарку Не любив він ті магазинні. Відчинив калітку, сів на лавку, щоб відпочити. Та раптом аж замер
На нього дивилися ті самі карі очі Пильно Так, що він і не знав, що робити.
Ну що, йдемо у двір? Після довгої паузи цуценя відступило й зникло в темряві.
Так тривало день за днем Карі очі стежили за ним щоночі, наче вибирали, наче шукали рідну душу
Аж одного вечора, коли дід Іван сидів на лавці з цигаркою, «вона» підійшла Обнюхала й лягла біля ніг
Дід не був лагідним чоловіком. До худоби ставився як до речей скільки їх за його вік забито, і не злічити
Собака для охорони, кіт на мишей. Він і згадати не міг, скільки псів пережив на своєму віку. Хто від хвороб здох, хто отруївся От і тепер будка стояла пуста.
На початку літа здох Бурко. Ветеринар сказав кліщі. Та ніхто особливо не сумував. Дід Іван чоловік суворий, скупий на сльози.
А його жінка, Галя, була ще жорсткіша. Ох і характер у баби! Усе село ще згадує, як теля кулаком прибила, бо воно бодалось, коли напувати йшла
Дід затягнувся цигаркою й глянув на цуценя, що лежало біля ніг. Карі очі стежили за ним
Ну що, звірюко, вирішила жити в мене? Слухай Годуватиму двічі на день, чим Бог пошле Ображати не буду. Будка є. Тепла. Іноді пускатиму на волю вночі. З тебе охорона! Щоб ніхто чужий не пройшов повз двір Якщо згодна ходи за мною!
Так почалося її нове життя. Дід Іван назвав її Зоря. Звідки взяв таке імя невідомо. Тепер у неї була тепла будка, велике господарство і ланцюг.
Час минав, і з незграбного цуценяти вона виросла у величезного, грізного пса, якого боялося все село. Ходили чутки, що в її родичах були вовки
Вона була страшно гарною і дивною Звички не собачі. Не виляла хвостом, не лизала руки
Коли до неї підходив дід, його жінка чи родичі, Зоря просто лежала й пильно спостерігала за ними.
А от чужинців готова була розідрати Навіть не гавкала гарчала. І той рик був жахливий Та тільки вдень. Тому її будку перенесли на город, щоб люди не боялися стукати у ворота.
Вночі ж дід Іван іноді відпускав її зі словами:
За три години маєш бути тут! Бач, доярки бояться на дойку йти через тебе! Нікого не чіпай!
Нікого вона ніколи не вкусила. Мабуть, інші справи були Але завжди поверталася вчасно, за що дід її поважав. А може Та ні, тоді він ще не вмів
Цуценят Зоря приносила регулярно. І хоч її боялися, малечі розбирали, як гарячі палянички. Навіть з інших сіл приїжджали бо хоч і страшна, але справедлива. Без причини не нападала.
Був звичайний літній день. Після сніданку Зоря грілася на сонці, одним оком стежачи за маленькою Олесею, що гралася в пісочниці під деревом, а другим за бабою Галею, яка працювала в городі
Зоря знала, що баба привязує онучку, щоб та не пішла. Олесі було лише три роки, батьки возили її на вихідні.
І ця мала завжди бігла саме до Зорі, розкинувши рученята:
Зоооря! Зоооооря!
І собаче серце стискалося від любові до цієї дитини
Того дня Зоря стежила за Олесею, за бабою Та й задрімала
Прокинулася від того, що хтось шкребав її по носі кігтями. Вона розплющила очі. Перед нею сидів кіт Барсік і хрипів:
Зроби щось! Олеся тоне!
Зоря глянула за паркан. Дівчинки ніде не було. Ані в пісочниці, ані біля дерева.
Біля ставка У воді її панамка! Вона за нею лізе! Ну ж бо, допоможи! Мене ніхто не чує!
І Зоря загавкала Так голосно, як ніколи! Рвала