У нас заночувала теща, Ганна Іванченко. Вранці вона вдерлася до нашої спальні з криком: Відразу вставай, Марічко, бачиш, що у твоїй кухні коїться? Я зірвався з ліжка, ще в піжамі, серце скакало, як божевільне. Біжу коридором, на ходу натягаючи старий халат, нюхаю може, щось горить? Чи газ не вимкнули? У голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще якась лиха година. Заходжу в кухню, а там таргани. Цілий загін рудих потірох тусується під столом, під тарілками, під залишками вечері, яку я вчора полінував прибрати. Теща стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, наче це я спеціально виростив цих комах, щоб її шокувати.
Марічко, у вас завжди так? почала вона, а голос тремтів від злості, Я так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, ніби у коморі! Стою, наче грім мене вдарив, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрав після вечері, бо після роботи ледве ноги волік. Діти плакали, дружина, Олена, щось бурчала про серіал, а я мріяв лише впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що ці ненажерливі таргани саме цієї ночі влаштую парубок? І головне звідки вони взялися? Ми ж живемо не в закинутій хаті, у нас квартира, все прибрано. Ну, майже прибрано.
Ганна Іванченко, звісно, не замовкає. За моїх часів, каже, такого не було! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогоднішня молодіж лінива, тільки й умієть у телефонах сидіти! Киваю, ковтаю образи, бо що тут скажеш? Вона ж не просто теща вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарував. Почав метушитись: схопив ганчірку, знищив тарганів, витирав стіл, тарілки, все, що під руку потрапляло. Теща стоїть над душою, коментує: Тут не протер! А що це за пляма? Ти цеглу ніколи не миєш? Леледь стримуюсь, щоб не вибухнути. Думаю: Ну, Ганно Іванченко, ви ж не свята, вам теж, мабуть, іноді крихти на столі залишалися! Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися марно.
Поки я бюсь із тарганами, Олена, моя дружина, нарешті вилазить із ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, а замість того, щоб допомогти, лише посміхається: О, Марічко, ти що, зоопарк відкрив? Я кинув на неї такий погляд, що вона миттєво замовкла й пішла чаю заварити. А теща тільки головою хитає: Бачиш, і твоя жінка несерйозна. Якби я так про сина не дбала, він би у тебе зовсім розпустився! Ну все, мислю, зараз ще й лекцію про вивчення чоловіків почне. І справді вона сіла за стіл, уже вимитий до блиску, і почала: За моїх часів чоловіків тримали у жорсткості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте таргани у кухні, а вони сміються!
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Іванченко поїхала додому? Не те щоб я її не любив, вона ж добра жінка, але ці її напади Це ж не просто таргани, це їй доказ, що я поганий господар, поганий чоловік, а може, і поганий батько. І ось я мию, шкребу, чищу, а вона все одно знає, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізний! Маю двох дітей, роботу, весь день як білка у колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, то вони, мабуть, й лізуть.
Нарешті закінчив прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Теща, здається, трохи заспокоюється, але все ж кидає: Треба, Марічко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто? Я киваю, посміхаюся через силу, а всередині кричу: Залиш мене у спокої! Олена, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перепочив. А я сіду за стіл, дивлюся на цю ідеально чисту кухню й думаю: чи справді я такий поганий господар? Може, Ганна Іванченко права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, що родина це не ідеальна кухня, а любов не тільки блискучі тарілки.
