У нас переночувала свекруха, Ганна Петренко. Зранку вона вривається до нашої спальні з криком: «Вставай, Олесю, бачиш, що у твоїй кухні коїться?!» Я зірвалась з ліжка, ще у піжамі, серце скаче, мов божевільне. Лечу коридором, на ходу натягуючи старий халат, нюхаю може, щось горить? Чи газ не вимкнули? В голові вже цілий трилер: цегла палає, каструля вибухає, чи ще яка лиха година. Заходжу у кухню, а там таргани. Цілий загін рудих потвор тусується під столом, під тарілками, під залишками вечері, які я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і сверлить мене поглядом, наче я спеціально виростила цих комах, щоб шокувати її.
«Олесю, у вас завжди так?» почала вона, а голос ледве не тремтів від злості, «Як так можна жити? У тебе ж діти, чоловік, а в кухні таргани, мов у якомусь сараї!» Стою, мов грімом прибита, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги волікла. Діти плакали, чоловік, Андрій, щось бурмотів про футбол, а я мріяла тільки впасти у ліжко. Хто ж міг подумати, що саме цієї ночі таргани вирішать влаштувати парад? І головне звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якійсь занедбаній хатірці живемо, у нас квартира, усе прибрано. Ну, майже прибрано.
Ганна Петренко, звісно, не замовкає. «За мого часу, каже, такого не було! Я після вечері все мила, витирала, ані крихти не залишала. А ти що? Сьогодні молодь лінива, тільки й уміють у телефонах сидіти!» Киваю, ковтаю зніяковілість, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха вона генерал у спідниці, для неї порядок у кухні справа честі. А я, мабуть, її розчарувала. Почала метушитися: схопила ганчірку, зігнала тарганів, витерла стіл, тарілки, все, що під руку потрапило. Свекруха стоїть над плечем, коментує: «Тут не протерла! А що це за пляма? Ти цеглу ніколи не миєш?» Ледве стримуюся, щоб не відповісти різко. Думаю: «Ну, Ганно Петренко, ви ж не свята, вам, мабуть, теж інколи крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю з нею сперечатися марно.
Поки я там воюю з тарганами, Андрій, мій чоловік, нарешті вилазить із ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, а замість того, щоб допомогти, тільки з усмішкою: «О, Олесю, може, ти зоопарк відкрила?» Кидаю на нього такий погляд, що він одразу замовкає і йде чаю ставити. А свекруха тільки головою хитає: «Бачиш, і твій чоловік несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» От і все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне. І справді вона сідає за стіл, вже блискуче витертий, і починає: «За мого часу чоловіків тримали у строгості. А ви, молодь, їм волю даєте, ось і маєте таргани у кухні, а вони сміються!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як дожити до вечора, щоб Ганна Петренко поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж добра жінка, але ці її напади Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. От я мию, витираю, чищу, а вона все одно знає, до чого причепитися. Чи виделка не там лежить, чи ніж погано вимитий. А я ж не залізна! Маю двох дітей, роботу, весь день як білка в колесі, а тут ще й таргани вирішили весілля влаштувати. І головне, звідки вони? Може, від сусідів? У будинку старі труби, підвал сирий, то вони, мабуть, і лізуть.
Нарешті закінчила прибирання, кухня сяє, як у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоюється, але все ж кидає: «Треба, Олесю, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, усміхаюся через силу, а всередині кричу: «Залиш мене в спокої!» Андрій, побачивши мій стан, нарешті втручається, бере маму на прогулки, щоб я хоч трохи віддихнула. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеально чисту кухню й думаю: чи справді я така погана господиня? Може, Ганна Петренко права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, що родина це не ідеальна кухня, а любов це не тільки блискучі тарілки.
