**Щоденник**
Сьогодні сталося щось неймовірне. Їхала я звичним маршруткою до Києва, коли побачила, як службовий пес у автобусі раптом змінився. Поряд із поліцейським, якого звали Олександр Коваленко, сиділа його вірна службова собака, хаскі на імя Бурштин. Спочатку все було тихо пес мирно підпер голову лапою, дивився у вікно, ніби насолоджувався подорожжю.
Та раптом його вуха здригнулися. Очі стали гострими, наче він почув щось невидиме. Перше ледве чутний скуліт, потім різкий стрибок до водія. Бурштин уперся лапами в панель, загарчав, почав скавчати так, що аж вікна дзижчали. Водій, чоловік років пятдесяти, спершу ігнорував, але пес не здавався. Він бив лапою по склу, немов намагався показати: «Впереді біда!».
І тоді водій його звуть Василь побачив.
Господи! вигукнув він і вдарив по гальмах.
Автобус зупинився з пронизливим скреготом. Людей кинуло вперед, хто-то скрикнув, але всі мовчали наступну мить. Перед ними лежав жах зімяті авто, розбити ліхтарі, люди на асфальті. Дим, запах палаючого мастила, крики
Ще хвилина і ми б потрапили в цей хаос. Бурштин першим відчув небезпеку. Без його гострого слуху та наполегливості нас чекала б катастрофа.
Олександр гладив пса за вухом, шепотів:
Молодець, Бурштине. Ти нас врятував.
Я дивилася на цю сцену і розуміла: іноді саме найвірніші серця чотирилапі рятують нас від лиха.
