Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження і не стримала сліз.
Аріна, яка не встигла на свій поїзд, вирішила просто приїхати додому без дзвінка. Ледь переступивши поріг, вона не змогла стримати сліз. Холодний жовтневий вітер бив у обличчя гострими краплями дощу. Вона дивилася на потяг, що віддалявся, і всередині неї розливався гіркий присмак. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Ніби у кепському сні», подумала вона, автоматично поправляючи розкуйовдане пасмо волосся. Перон був пустий і похмурий, лише жовті ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи дивні світлові доріжки.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на Аріну. Можливо, автобусом?
«Автобусом» Аріна скривилася. Три години трястися по розбитій дорозі? Ні, дякую».
У сумці завібрував телефон мама дзвонить. Аріна на мить зупинилася, дивлячись на екран, але не відповіла. Навіщо завдавати зайвого занепокоєння? Краще просто повернутися додому адже ключі в неї завжди з собою. Таксі мчало порожніми вулицями міста, а за вікном все здавалося бутафорією ненастоящим, плоским.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожні умови, але Аріна не слухала. Усередині роївся дивний почуття ні тривога, ні радість.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства аромати: печені з третього поверху, пральний порошок, запах старої деревини. Але сьогодні у цій звичній симфонії пролунала фальшива нота.
Ключ із скрипом повернувся у замку, наче двері чинили опір. У коридорі було темно і тихо батьки, очевидно, вже спали. Обережно пройшовши у свою кімнату, Аріна намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, вона оглянулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мама ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не у звичній нічній, а в іншій густій, липкій, наче прелюдія перед бурею. Здавалося, будинок затаїв подих, чекаючи чогось. Аріна дістала з сумки ноутбук робота нікуди не ділася. Але, простягаючи руку до розетки біля столика, вона випадково зачепила якусь коробочку. Та зісковзнула з полиці, розсипавши вміст на підлогу.
Листи. Десятки жовтих конвертів з вицвітлими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на фотографію ще до того, як Аріна усвідомила, що плаче.
Тремтливими руками вона розкрила перший лист. Почерк виразний, твердий, абсолютно незнайомий.
«Кохана Віро! Знаю, що не повинен писати, але мовчати вже не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Прости, навіть писати страшно про нашу доню. Як вона? Схожа на тебе? Чи пробачиш ти мені колись за те, що я пішов?»
Серце закалатало. Аріна схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Все її дитинство, все її життя було виписане цими листами чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
