Ось адаптована історія у світлі української культури:
Найняв Тарас авто, щоб дружину з лікарні забрати, занесли з сусідом у хату. «Усе буде гаразд, втішав він Оксану, лиш би ти жила. Хоч сиди та базікай зі мною. Лиш би дихала. А вже я все подужаю. Тільки не йди від мене, моя рибко»
Оксана у свої 35 думала, що жіночого щастя їй не знати, але доля вирішила інакше Зійшлися вони, коли обом уже під сорок. Тарас тоді три роки як удівцював. Оксана заміж не виходила, але сина народила. Як то кажуть «для себе». У молодості закохалася в чорнявого Романа, той обіцяв весілля, зачарував дівчину. А виявилося з міста, та ще й одружений.
До Оксани навіть приходила його законна дружина, благала не руйнувати сімю. Молода й наївна дівчина здалася. Але дитину вирішила залишити.
Так і сталося. Народила Оксана Андрія. І став син їй усією радістю. Андрій виріс чемним, добре вчився, після школи вступив на економіста. Тарас кілька разів заходив до Оксани, запрошував до себе. А вона вагалася хоч Тарас їй і подобався, соромилася свого сина та власного щастя. Та одного вечора Андрій сам заговорив: «Мамо, я ж усе одно не житиму вдома. Дядько Тарас чоловік серйозний. Лиш би тебе не ображав. Мені головне, щоб ти була щасливою». Син Тараса теж не заперечував.
Отак і зажили вони. Побралися, зробили скромне весілля. Оксана працювала у сільській бібліотеці, а Тарас був агрономом. Усе робили разом: город, худоба, господарство. Любили та поважали один одного. Шкода тільки, що Бог не дав їм спільних дітей.
Обох синів одружили, внуків діждалися. На свята завжди готували подарунки домашні яйця, сир, сало, курчат. У їхній хаті тоді гуляло повно гостей. Сиділи вони за столом, раділи, що є з ким святкувати.
Але вночі, коли лягали спати, кожен із них пошепки думав: «Лиш би не залишитися тут самому»
Роки йшли. І одного ранку лихо підкралося Оксана раптом відчула себе погано, коли варила борщ. Упала. Тарас із сусідами викликав швидку. Лікарі сказали інсульт. Рухи повернулися, але ходити вона більше не могла. Андрій із дружиною приїжджали, грошей на ліки дали та й поїхали.
Тарас доглядав за Оксаною як міг. За місяць вона пересіла у візочок. Допомагала йому на кухні: картоплю чистили, квасолю перебирали, навіть хліб пекли. Ввечері обговорювали, як жити далі. Зима на носі, а дрова рубати Тарасу вже не під силу.
«Може, діти нас на зиму до себе заберуть? А весною ми б ще якось подалися»
На вихідних приїхав Андрій із дружиною Марійкою. Та, оглянувши хату, вирішила:
«Доведеться вас, голубчики, розділити. Матір заберемо наступного тижня я кімнату підготую. А вас, дядьку, нехай син забирає. Разом вас ніхто не візьме».
«А як же я?» прошепотів Тарас. «Ми ж ніколи не розлучалися»
«Та то було колись, коли ви ще могли господарювати. А тепер все інакше».
Після їх відїзду Тарас і Оксана гірко зітхали. Кожен із них, засинаючи, мріяв не прокинутися.
Наступного тижня сини приїхали збирати речі. Тарас сидів біля ліжка, дивився на Оксану, згадував молоді роки І заплакав. Притулився до неї, прошепотів:
«Пробач, Оксанко Мабуть, десь ми не дочули дітей. Розділяють нас, як непотрібних кошенят. Пробач Люблю тебе».
Оксана хотіла погладити його по щокі, але вже не змогла Тарас вийшов, витираючи сльози рукавом. А в машині вже й не витирав.
Потім син із сусідом загорнули Оксану в ковдру і понесли з хати ногами вперед. Хвора жінка подумала як символічно. Вона не чинила опору. Її не стало ще до вечора.
Минув тиждень. На Покрову їхня мрія збулася Оксана і Тарас зустрілися вже в іншому світі
