Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? дівчина подивилася на нас із подружкою з цікавістю та хитрістю в очах.
Я Олеся. А що? не розуміючи, відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Івана, незнайомка дістала з кишені халата зім’ятий конверт і простягнула його мені.
Від Івана? А де ж він сам? здивувалася я.
Його перевели у інтернат для дорослих. Чекав тебе, Олесю, як манни небесної. Очі витріщив. А цього листа дав мені, щоб я помилки перевірила. Не хотів Іван соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула і пішла.
…Колись ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, хотілося пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися? один простягнув мені руку. Іван.
Я у відповідь:
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
Дмитро, тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам старомодними і занадто правильними. Іван діловито зауважив:
Дівчата, чому ви в таких коротких спідницях? А в Марійки дуже відкрите декольте.
Гм… Хлопці, не заглядайте, куди не слід. А то очі, нечайно, “розбіжаться”, сміялися ми з Марійкою.
Не виходить не заглядати. Ми ж хлопці. А ви ще й курите? допитувався Іван.
Звісно, куримо. Але не в затяг, жартували ми.
Тільки тоді ми з Марійкою помітили, що у хлопців щось не так з ногами.
Іван ледве пересувався, Дмитро помітно кульгав.
Ви тут лікуєтесь? спитала я.
Так. Я потрапив у аварію на мотоциклі. Дмитро невдало стрибнув у воду зі скелі, монотонно відповів Іван. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили їхній “легенді”. Тоді ми й не здогадувалися, що Іван і Дмитро інваліди з дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. Ми з Марійкою стали для них глотком свободи.
Вони жили і навчалися в закритому від сторонніх очей інтернаті. Кожен із них мав власну вигадану історію про аварію, падіння чи бійку…
Іван і Дмитро виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Марійкою почали ходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому навчитися.
Наші зустрічі стали звичкою.
Іван дарував мені квіти, зірвані з клумби, Дмитро щоразу приносив оригамі, зроблене власноруч, і соромливо давав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Іван поруч зі мною, Дмитро відвертався до Марійки спиною, приділяючи їй увагу. Подруга червоніла, але було видно їй приємно.
Ми говорили про все і ні про що.
Промчало тепле літо.
Настала дощлива осінь. Закінчилися канікули. Попереду випускний клас. Ми з Марійкою зовсім забули про Івана і Дмитра.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду довгоочікуване літо.
Ми з Марійкою знову опинилися біля інтернату. Сіли на лавку, чекаючи, що ось-ось підійдуть Іван і Дмитро. Але марно чекали дві години.
Раптом із дверей вийшла дівчина і підійшла до нас. Вона й передала мені листа від Івана. Я відкрила конверт:
“Кохана Олесю! Ти мій ніжний цвіт! З