Він сказав, що я «непридатний бути батьком» але ж саме я підняв цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Марія почала пологи, я був у іншій частині області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не було.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не змогла.
Памятаю, як тримав у руках тих крихітних, що метушилися у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я глянув на них Олену, Соломію й Максима і зрозумів: я не піду.
Нічні затяжки я замінив на нічні годування. Хлопці з автосервісу підміняли мене, щоб я встигав забирати дітей до садочка. Навчився заплітати Соломії коси, заспокоювати Олену в її спалахах гніву, умовляти Максима зїсти щось, крім улюблених макаронів з вершковим маслом. Перестав їздити у довгі рейди. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим між грипом і кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але залишався. Кожен божий день.
А потім він зявився.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Жодного разу не відвідав Марію під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не вписується у його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не сам. Привів із собою соціальну працівницю на імя Наталя. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я «недостатньо сприятливе середовище для довготривалого виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Наталя обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона посміхалася лагідно. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався трохи довше на моїй татуйовці на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Олена сховалася за мною. Максим розплакався. Соломія запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Гарний. Боже, який дорогий, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але продав би навіть останній ключ, аби лишитися з моїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг спати. Сидів у кухні, тримаючи в руках Оленин малюнок там я тримаю їх за руки перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, якщо чесно, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я надягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Марії. Соломія вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Тарасе, ви схожий на священика.»
«Сподіваюся, суддю це вразить,» спробував пожартувати я.
Суд видавався іншим світом. Все бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти мене у дорогому костюмі, імітуючи турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій рамці ніби це щось доводило.
Наталя зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити висновки. Згадала «обмежені освітні ресурси», «занепокоєння емоційним розвитком» і, звісно ж, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стиснув кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від моменту, коли мені подзвонили про Марію, до того, як Соломія зблювала мені за спину під час довгої поїздки, а я навіть не здригнувся. Розповів про затримку мовлення в Олени й те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Про те, як Максим навчився плавати лише тому, що я пообіцяв йому котлету по-київсь