«Дядечку, приходьте додому раніше», промовила маленька жебрачка. Він послухався й застав дружину в… цікавій ситуації.
Ігор сидів у своєму кабінеті, поринаючи у важку, майже фізично відчутну тишу. Навіть годинник на стіні, здавалося, боявся відлікувати час стрілки завмерли, ніби не наважувалися порушити мовчазний смуток, що повис у повітрі. Він дивився у одну точку, на кут дорогого столу з темного дерева, але нічого не бачив. Його погляд був звернений углиб туди, де боліла душа, гризома докорами та думками про дім, про спальню, де, як йому здавалося, повільно згасала його дружина Кристина.
У двері обережно постукали. Не голосно, не настирливо так, ніби хтось боявся порушити його самоту. У дверях зявилася Ольга, його заступниця та, як він відчував, єдина причина, чому він ще не збожеволів. Вона увійшла, і кабінет ніби наповнився світлом. Але на її обличчі не було звичної теплої усмішки. Вона підійшла до столу та мовчки поклала перед ним складений удвоє аркуш паперу. Заяву на звільнення.
Олю, що це? голос Ігоря перетворився на хрип. Він відчув, як усередині нього щось тріснуло.
Так буде краще, Ігорю. Для всіх, тихо відповіла вона, не піднімаючи очей. Я вже знайшла роботу. В іншому місті.
Біль, тупа й гостра одночасно, пронизала його. Він схопився, обійшов стіл і узяв її за руки. Вони були холодними, як зимовий вітер, що продирається крізь щілини старих вікон.
Не йди. Будь ласка, вимовив він, ніби молитву.
Я не можу залишитися. Ти потрібен їй, у її голосі дзвеніли непролиті сльози. Ти маєш бути з нею.
Це я винен! майже скрикнув Ігор, його голос зривався. Через мене вона захворіла! Мій гріх, мій роман із тобою вбиває її!
Годі, Ольга нарешті подивилася на нього, і в її очах він побачив ту саму біль. Ти не винен. Ні в чому. Відпусти себе.
Але він не міг. У голові його металися картини минулого, наче память спеціально підкидала спогади, щоб ще глибше поранити. Їхній шлюб із Кристиною був організований батьками, які вважали, що діти мають слідувати родинним традиціям та вигідним звязкам. Він памятав її холодність, майже огиду до його спроб зблизитися, її вічне незадоволення. Вона не хотіла дітей, називаючи їх «тягарем» і «кінцем фігури». Її світом були світські раути, дорогі сукні та блиск чужих діамантів, у якому вона мріяла сяяти яскравіше за всіх. А він був для неї лише гаманцем та статусною річчю.
А потім у його житті зявилася Ольга. І він вперше зрозумів, що таке тепло, турбота та кохання. Вона нічого не вимагала натомість. Просто була поруч. Підтримувала. Слухала. Обіймала. Цілувала так, ніби знала кожну його думку. Останній спогад був найболючішим. Він, вирішивши бути чесним до кінця, прийшов до Кристини, щоб попросити розлучення. Хотів розповісти правду про свої почуття до Ольги. У відповідь була не просто істерика. Це був спектакль. Вона кричала, била посуд, а потім схопилася за серце й упала на килим. З того дня вона «лягла» з таємничою хворобою, яку не міг діагностувати жоден лікар.
Повертатися додому стало катуванням. Похмура, гнітюча атмосфера давила з порога. Кристина лежала у своїй кімнаті, обкладена подушками, і зустрічала його слабким, але повним докору голосом:
Ти знову пізно Тобі байдуже на мене. А я, може, й не доживу до ранку.
Ігор мовчки ковтав грудку в горлі й сідав у крісло біля її ліжка, відчуваючи, як провина зїдає його зсередини. Він був готовий на все, лише щоб вона вижила, лише щоб спокутувати свій гріх. Тому, коли вона заявила, що знайшла «світило медицини», яке може їй допомогти, він безперечно погодився. Дорогий професор з доглянутими руками та самозадоволеною посмішкою приїжджав двічі на день, робив якісь інєкції й виставляв Ігорю величезні рахунки. Ігор платив, не запитуючи.
Того вечора він підїхав до кованих воріт свого дому й заглушив двигун. Він не міг змусити себе вийти з машини. Ще хоч пять хвилин. Пять хвилин тиші перед тим, як знову поринути у цей пекельний світ докорів, зітхань та запаху ліків.
У бічне скло постукали. Біля машини стояла маленька дівчинка, років десяти, худа, у старенькій курточці. У руках у неї було відро з мутною водою й ганчірка. Він уже бачив її кілька разів у цьому районі вона завжди крутилася біля дороги, пропонуючи помити фари проїжджим машинам.
Дядечку, фари помити? дзвінко запитала вона.
Ігор кивнув, дістав із кишені купюру, набагато більшу, ніж коштувала ця послуга, і простягнув їй. Дівчинка швидко протерла фари, схопила гроші й вже хотіла бігти, але рапА коли їхня донечка вперше посміхнулася, вони з Ольгою зрозуміли, що це єдина посмішка, яка справді варта була всіх пережитих болів.
