**Щоденник**
Тікаючи від чоловіка з занедбаного села, я потрапила у ведмежий капкан і вже думала, що це кінець. Свідомість покидала мене
Опритомніла у незнайомій хаті. Голова крутилася, наче після удару, а память була порожня не могла згадати, як тут опинилася. Тіло ніяло, мов після довгого лежання, і не слухалося. Спробувала встати і з жахом зрозуміла, що руки й ноги міцно звязані. Паніка охопила мене, і я почала рватися на ліжку, викликаючи скрип деревяних дощок.
Ну, нарешті прийшла до тями, почувся холодний голос. Нічого. Посидиш ще трохи. Зрозумієш, як помилилася, а потім я тебе відпущу. І ми повернемося додому.
Тоді мені все спамяталося. Ми домовилися з чоловіком, Валерієм, про розлучення. Він погодився, але потім удар. Він не збирався відпускати мене. «Ти моя, казав він. Якщо не розумієш, я тебе навчу». Але я більше не могла терпіти його постійні зради. Після першої пробачила. Після другої ні. Кохання давно згасло, залишилися лише страх і огида до цих отруйних стосунків, де один страждав одержимістю, а інший самотністю.
Відпусти мене, прошепотіла я, тремтячи. Це нічого не змінить. Ти не змусиш мене кохати силою. Валере, прошу
Змирися. Зараз ти заперечуєш, але зрозумієш, що ми створені одне для одного. Даси мені другий шанс. А тікати тобі нікуди. Памятаєш, я розповідав про те закинуте село, де жили мої дід і баба? Сюди ніхто не заїжджає. Ніхто не допоможе. І не зли мене ти ж знаєш, до чого це може призвести.
Я здригнулася. У його очах було божевілля і це лякало найбільше.
Півтора тижні чи може більше? я провела в цій хаті. Валерій відпускав мене лише на кілька годин, стежачи за кожним рухом, ніж хижак за здобиччю. Я розуміла: переді мною не людина, а хворий, якому терміново потрібна психіатрична допомога. Але я вдавала. Грала покірність, грала надію на примирення, лише б повернутися до цивілізації. На роботі мене ніхто не помітить начальниця мріяла позбутися мене після того, як я застукала її з моїм чоловіком. Батьків не було, подруги звикли до моїх зникнень «ревнивий чоловік», зітхали вони, не вникаючи.
Одного разу, коли Валерій відволікся, я вдарила його важкою статуеткою. Він упав без памяті, але дихав. У мене не було часу перевіряти, чи отям
