Ох, шановні, який же то день видався Похмурий, сльозливий, немов саме небо зрозуміло, що в Калинівці трапляється щось недобре. Я з віконця своєї амбулаторії дивилася, а в душі у мене було так важко, ніби її тиснули кліщами й поволеньку скручували.
Наше село здавалося вимерлим. Собаки не гавкали, діти сховалися, навіть невгамовний півень дядька Тараса й той замовк. Усі дивилися в один бік на хату Олени Миколаївни, нашої баби Лені.
А біля її калітки стояла машина міська, чужа. Блищала, як свіжий наріз на тілі села.
Вивозив її Олег, єдиний син, свою матір. До будинку пристарілих.
Він приїхав за три дні до цього гладкий, пахнув дорогим парфумом, а не рідною землею. До мене зайшов першим, ніби за порадою, а насправді шукав виправдання.
Маріє Степанівно, ви ж розумієте, говорив він, дивлячись не на мене, а на пляшку зі спиртом. Мамі потрібен догляд. Професійний. А я що? Робота, постійно в дорозі. Тут серце, там суглоби Їй буде краще там. Лікарі, догляд
Я мовчала, лише дивилася на його руки. Чисті, з доглянутими нігтями. Цими руками в дитинстві він чіплявся за поділ Лені, коли вона витягала його з річки, синього від холоду. Цими руками брав пиріжки, які вона пекла, не жаліючи останньої олії. А тепер цими руками підписав їй вирок.
Олеже, кажу тихо, голос дрижить, наче не мій. Будинок пристарілих не дім. Це державна установа. Там стіни чужі.
Але там фахівці! майже скрикнув він, немов переконував сам себе. А тут що? Ви одна на все село. А якщо вночі стане погано?
А я собі подумала:
“А тут, Олеже, стіни рідні, які лікують. Тут калітка скрипить так, як скрипіла сорок років. Тут яблуня під вікном, яку твій батько садив. Хіба це не ліки?”
Та вголос не сказала нічого. Що казати, коли людина вже все вирішила? Він поїхав, а я пішла до Лені.
Вона сиділа на лавці біля ґанку, пряма, як стріла, лише руки на колінах тремтіли. Не плакала. Очі сухі, дивилися кудись далеко, на річку.
Побачила мене, спробувала посміхнутися, а вийшло, наче оцту ковтнула.
Ось, Степанівно, каже, голос тихий, як шелест сухого листя. Приїхав син Забирає.
Я сіла поруч. Взяла її руку холодну, шорстку. Скільки ж ці руки зробили за життя І грядки копали, і білизну в кор