Пять років тому світ Леоніда Петровича розсипався а з попелу знову зявився, але вже з новим, яскравим світлом. Тоді його шестирічна донька Маряна, ясний янгол у дитячій подобі, почала слабшати. Її усмішка, що колись освітлювала навіть найпохмуріші кімнати, траплялася все рідше. Лікарі, спочатку стримані, а потім холодні, як січневий вітер, винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не здригнувшись. Але для Маряни це не був вирок це був виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої королеви.
Леонід і Оксана, люди, чиї серця розбились ще до того, як усвідомили, що їх можна розбити, зробили неможливе, щоб дати доньці шанс на життя. Вони мріяли, щоб Маряна пішла до школи, навчилася читати, рахувати, щоб перед сном слухала казки. Щоб мала те, що для інших буденність. Для них це був подвиг.
Вони найняли вчительку Ганну Іванівну, жінку з теплими долонями і мудрим серцем. Вже за два тижні вона помітила тривожний симптом: після кожного заняття у Маряни починався страшний біль у голові. Дівчинка стискала скроні, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, говорила вона. Я маю встигнути». Ганна Іванівна не витримала і тихо, але рішуче порадила батькам показати дитину лікарям:
Це не просто втома. Треба перевірити. Серйозно. Дуже серйозно.
Оксана, жінка з материнською інтуїцією, відчула: щось не так. Вони записали Маряну на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати і тендітна, як весняна квітка, донька поїхали до лікарні. Леонід, впевнений у собі бізнесмен, намагався себе впевнити: «Це вікові зміни. Організм росте. Все пройде». Він не міг, просто не міг допустити думку, що його донька хвора. Маряна була дивом довгоочікуваною дитиною, народженою у 37, коли всі вже зневірилися. Кожного ранку вони шептали: «Дякую, Господи, за неї». А тепер Бог, здавалося, забирав Своє.
Три години ціла вічність вони просиділи в лікарні. Лікар був холодний, як січневий вітер. Наступного дня, залишивши Маряну з нянею, батьки повернулися за результатами. У кабінеті їх зустріли мовчання і важкий погляд.
У вашої дитини пухлина мозку, сказав лікар. Прогнози невтішні.
Оксана захиталася. Обличчя Леоніда стало камяним. Він стояв, ніби в тумані, не вірячи, не приймаючи, не бажаючи. Це не могло бути правдою. Це була помилка Всесвіту. Вони бігали по інших лікарнях, шукали інших спеціалістів. Скрізь один і той же діагноз. Один і той же вирок.
Почалася боротьба. Боротьба за кожен день, за кожен подих. Леонід і Оксана продали бізнес, будинок, машину. Літали до США, Німеччини, Ізраїлю. Платили за експериментальні методи, за найкращих лікарів, за останню надію. Але медицина розвела руками. Маряна згасала. Повільно, неминуче. Але з усмішкою.
Одного вечора, коли сонце ховалося за обрій, заливаючи кімнату золотом, Маряна тихо сказала батькові:
Тату ти обіцяв мені песика на день народження. Памятаєш? Я так хочу з ним пограти Я встигну?
Серце Леоніда розірвалося. Він стиснув її маленьку руку, дивився в очі, повні світла, і прошепотів:
Звичайно, донечко. Звичайно, подаруємо. І ти обовязково з ним пограєш. Обіцяю.
Оксана плакала всю ніч. Леонід стояв біля вікна, дивився в темряву і шепотів у порожнечу:
Навіщо Ти її забираєш? Вона така добра, така світла Візьми мене! Забери мене замість неї! Я цьому світу не потрібен, а вона вона потрібна всім!
Наступного ранку він увійшов до кімнати Маряни, тримаючи на руках маленьке цуценя золотистого рет
