Моя мати заслужила відсвяткувати ювілей у нашому домі, а твої бідні батьки нехай на цей час підуть! кинув чоловік.
Старовинна хата з різьбленими віконницями ховалася серед вишневих дерев. Олені дістався цей дім від батьків після смерті діда. Тут минуло її дитинство, кожен куток дихав спогадами. Тепер Оля жила тут із чоловіком Тарасом вже другий рік.
Вечірнє небо палало золотом. На призьбі жінка розставляла глечики для вечері. З хати чулися голоси батьків Мирон Гнатович розповідав матері, як сьогодні зібрав останні буряки в городі.
Марто Петрівно, завтра треба квасолю збирати, казав батько, витираючи руки фартухом. Заморозки близько.
Авжеж, Мироне Гнатовичу. Оленко, може, допоможеш? звернулася мати до доньки.
Оля кивнула, розливаючи узвар. Батьки приїхали на початку літа і з того часу не сиділи без діла. Батько лагодив плетінь, копав грядки, мати варила борщі, сушила гриби, збирала сливи в саду. Дім ожив затріщали половиці, запахло свіжим хлібом, у вечірній тиші лунали родинні розмови.
Тарас увійшов у двір, струшуючи з плаща краплі. Працював будівельником у райцентрі, щодня їздив туди на старій «Ланос».
Мироне Гнатовичу, як там із дахом комори? спитав зять, сідаючи за стіл.
Треба нові дошку положити. Гнилі вже, відповів тесть.
Тарас мовчки пив узвар, зрідка крякаючи у відповідь на розповіді. Оля помітила чоловік останнім часом став не свій, хмурився без причини. Вночі довго ворочався, а вранці виходив із хати, не сказавши й слова.
Щось трапилося? спитала Оля одного разу, сідаючи поруч.
Нічого особливого, буркнув Тарас, не відводячи погляду від телефона.
Оля змовчала. Чоловіки бувають мовчазними, особливо коли справа на серці. Може, робота набридла.
Але через тиждень Тарас змінився ще більше. Коли тесть запропонував допомогти з хлівом, зять відмахнувся різко. За вечерею сидів насуплений, відповідав односкладово. Марта Петрівна спитала, чи не захворів, але донька відвела розмову.
У неділю вранці, коли батьки пішли до церкви, Тарас підійшов до дружини біля печі. Оля місила тісто на паляниці.
Олю, треба поговорити, сказав чоловік, сідаючи на лаву.
Оля витерла руки і обернулася. На обличчі Тараса читалася рішучість.
У мами ювілей. Пятдесят пять. Галина Семенівна хоче відсвяткувати тут, у хаті. Запросити рідню, сусідів. Ти ж знаєш, як вона любить гостинності.
Оля кивнула. Свекруха дійсно жила для гостей. На кожне свято повна хата народу, стіл ламається від страв.
І що пропонуєш? спитала Оля.
Тарас замовк, потім подивився дружині прямо в очі.
Твоїм батькам треба поїхати. Хоч на тиждень. Мама хоче переставити меблі, прикрасити хату. Гості залишаться на ніч. Місця не вистачить.
Оля завмерла. Слова пролунали, наче грім серед ясного неба.
Як це поїхати? Це їхній дім.
Та не назавжди! До твоєї тітки чи до санаторію. Я навіть гроші дам.
Оля повільно поклала рушник на полицю. В голові все перевернулося.
Тарасе, ти чуєш, що кажеш? Вигнати батьків із рідного дому? Вони ж нам допомагають! Без них ми б не впоралися!
Чоловік підвівся, наблизився.
Олю, зрозумій. Мама все життя мріяла про таке свято. Рідня зі всієї округи зїдеться. А твої батьки ну що їм варто трохи відпочити?
Мої батьки? голос Олі став холодним. Мирон Гнатович і Марта Петрівна живуть у цій хаті, бо це їхній дім. Ніхто їх не вижен
