Костю, ти в себе? Гадаєш, я за гроші тебе запрошую? Жалко мені тебе, тільки й усього.
Кость сидів у візку й дивився крізь запотеле вікно на пустий внутрішній двір лікарні. Там стояли лавочки, клумби з останніми осінніми квітами, але людей не було надворі було холодно, і пацієнти рідко виходили.
Він був один у палаті. Тиждень тому його сусіда жартівника й оповідача Тараса виписали, і тепер Кость відчував себе покинутим. Тарас був студентом театру, знав купу історій і завжди розважав Костя, а ще його мати приносила смачні пиріжки, якими вони ділилися.
Тепер палата здавалася холодною і пустою.
Двері відчинилися, і Кость зідхнув: замість молодої медсестри Олени зайшла сувора Людмила Степанівна. За два місяці в лікарні він жодного разу не бачив її усміхненою.
Ну що, розсівся? Швидше на ліжко! гукнула вона, піднімаючи шприц.
Кость покірно перекотився до ліжка. Людмила Степанівна швидко перевернула його, зняла штани й безболісно зробила укол.
«Скільки їй років? думав Кость. Може, вже на пенсії, але працює через гроші. Тому й зла».
Все, закінчили. Лікар був? спитала вона, збираючись йти.
Ще ні, відповів Кость.
Ну, чекай. І біля вікна не сиди продує, і так худорлявий, як віхоть, кинула вона на прощання.
Кость хотів образитися, але відчув у її словах турботу.
Він був сиротою. Батьки загинули, коли йому було чотири у їхньому будинку сталася пожежа, і лише Кость вижив. Його врятувала мати, викинувши крізь вікно, перш ніж дах обвалився.
Він ледве памятав батьків, лише уривки: сільське свято, батько на плечах, великий рудий кіт Фотографій не залишилося все згоріло.
Після дитбудинку йому дали кімнату в гуртожитку. Він звик до самотності, але іноді його охоплювала туга.
Після школи Кость хотів вступити до університету, але не вистачило балів. Пішов у технікум, де йому сподобалося, але з одногрупниками не знайшов спільної мови. Вони були занадто шумні, а він тихий і замкнутий.
Два місяці тому, поспішаючи на пару, він послизнувся в переході й зламав обидві ноги. Переломи були складні, але зараз вже краще. Лікар сказав, що його випишуть.
Вас хтось зустріне? спитав травматолог.
Кость мовчки кивнув, але це була брехня.
Людмила Степанівна зайшла з його рюкзаком.
Чого мовчиш? Збрехав лікарю? спитала вона різко.
Якось дійду пробурчав він.
Тобі ще місяць не ходити. Як житимеш?
Кость мовчав.
Поїдеш до мене, сказала вона раптом. У мене вільна кімната.
Він остовпів.
Це незручно
Не зручніше, ніж в гуртожитку без ліфта.
Кость вагався. Але вона була єдиною, хто допомагав йому все ці місяці.
Добре, згодився він.
І не думай про гроші! відрубала вона. Жалко мені тебе, от і все.
Перші дні він соромився, сидів у кімнаті. Але потім звик. Будинок був затишним: сніг за вікном, тріск дров у печі, запах їжі Це нагадувало йому дитинство.
Ноги загоїлися, і Кость міг ходити. Він уже мав повертатися, але не хотів.
Одного разу, збираючи речі, він побачив Людмилу Степанівну на порозі вона плакала.
Залишишся? прошепотіла вона.
І він залишився.
Через кілька років вона сиділа на його весіллі як мати. А ще через рік прийняла на руки онучку, яку назвали на її честь Людою.