Оленко, швидко! Я щойно в крамниці бачив твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Цілих дві пачки! Каже, що миші завелись. Але ж я знаю у тебе жодних мишей нема!
У Олени підкосились ноги. Ось воно що! Так ось як вона вирішила забрати будинок!
Лордику, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на подвіря з мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув господині руку й узявся за їжу. Олені Петрівні виповнилося шістдесят пять, але виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них стояла така туга, що дивитися було боляче.
Півроку тому Ігор розбився на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Олена відмовляла, та хіба сину заперечиш? А через місяць дзвінок із лікарні. Не впорався на повороті.
Після похорону Наталка забрала Сашка та поїхала до своїх батьків у Київ. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім почала відповідати все рідше.
Олена намагалася домогтися зустрічей за законом мала право бачити онука. Але Наталка то посилалась на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім взагалі змінила номер. Олена поїхала за адресою сусіди сказали, що Наталка з батьками продали квартиру й переїхали в інше місто. Куди ніхто не знав.
Гей, Оленко! почувся голос через паркан. Як справи?
То був сусід Василь Іванович, жвавий сімдесятирічний удівець. Вони з покійним чоловіком дружили семями, а коли того не стало, Василь почав піклуватись про сусідку.
Жива, Василю, куди я дінусь, усміхнулася Олена. Заходь, чаю випємо.
Коли мені чаювати, відмахнувся він. Їду до міста, в аптеку та за продуктами. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш, як сова, нікуди не виходиш. Не діло це, Оленко. Жити треба.
Василь поїхав, а Олена повернулась у хату. У передпокої на стіні висіли фото все її життя, як на долоні.
Ось молоді з чоловіком на весіллі, ось Ігорко робить перші кроки, ось уже дорослий син із дружиною та маленьким Сашком. Усі усміхнені, щасливі.
Важко зітхнувши, жінка пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалось чужим.
Спробувала вязати, але пальці не слухались. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що сон принесе забуття.
Мамо, мамо!
Олена розплющила очі. Перед нею стояв Ігор молодий, усміхнений, у тій сорочці в клітинку, яку вона йому подарувала на день народження.
Ігорку! схлипнула вона. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло близько.
Що ти кажеш? Яке зло? Ігорю!
Але син уже розчинявся у ранковому тумані. Олена прокинулась у сльозах. За вікном світало, півні співали на всі голоси. Сон був таким яскравим, ніби Ігор справді приходив.
Жінка встала, вмилася холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіжим. Десь за річкою здіймався туман. Краса, від якої серце щеміло.
Бабусю Олено! Бабусю Олено!
До хвіртки бігла дівчинка років девяти Соломія, онука покійної подруги Олени. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила в дитячому будинку.
Олена часто навідувала її, приносила солодощі, допомагала з уроками.
Соломійко, сонечко! Що так рано?
Нас везуть на збирання яблук у сад. Я прибігла попрощатись. Повернуся через тиждень.
Зачекай, Олена швидко зайшла в дім і повернулась із пакетом. Ось, візьми. Пиріжки з вишнями, яблука з саду й цукерки. Поділись із дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обняла її. Я вас дуже люблю!
І я тебе, дитинко. Бережи себе.
Соломія пішла, а Олена довго дивилась їй услід. Скільки разів вона хотіла забрати дівчинку до себе! Але самотній літній жінці опіку не дають.
«Потрібна повна сімя», кажуть у опіці. А в неї кого?
День минув у звичайних клопотах. Олена полола город, годувала курей, готувала обід. До вечора втомилась і рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Ігор стояв біля хвіртки й махав рукою, немов намагаючись когось зупинити.
Не пускай! кричав він. Мамо, не впускай у дім! Небезпека!
Олена прокинулась від стуку в двері. На годиннику пів на дванадцяту. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? запитала вона, не відчиняючи.
Олено Петрівно, це я, Наталка. Відчиніть, будь ласка!
Колишня невістка? Олена здивовано відчинила двері. На порозі стояла Наталка розкуйовджена, з великою сумкою, у мятому світшоті.
Вибачте, що так піз