Минув рік, як пішла з життя моя дружина, але хтось щотижня приносив квіти на її могилу: одного дня я вирішив дізнатися, хто це
Поховав дружину майже рік тому. То був найважчий період мого життя. Ми прожили разом майже десять років. Втрата коханої залишає в душі пустоту, яку нічим не заповниш.
З тих пір я завів нову традицію. Щонеділі я вставав рано, купував її улюблені квіти білі хризантеми та рожеві гвоздики і їхав на цвинтар. Годинами сидів біля могили, розповідав, як пройшов мій тиждень, як поступово поліпшувалася робота, як я навчився пекти її улюблені коржики ніби вона була поруч і слухала.
Іноді я мовчав, просто дивився на надгробок і згадував її сміх, як вона поправляла волосся, як бурчала, коли я розкидав шкарпетки по хаті. Біль не відступав, але я жив її памяттю.
Та одного дня сталося дивне. Коли я прийшов у неділю вранці, на могилі вже лежав свіжий букет. Красивий, охайний з тих самих квітів, які завжди приносив я.
Спочатку подумав, що це родичі. Потім обережно запитав у її сестри, потім у матері ніхто з них не був там. Ніхто нічого не знав. Але букети зявлялися далі. Щотижня.
Я почав відчувати себе… дивно. В мені прокинулася… ревнощі. Ревнощі до моєї покійної дружини. Хто ця людина, яка теж приходить до неї? Хто так сильно кохав її, що приносив квіти щотижня?
Я не витримав невизначеності. Вирішив прийти на цвинтар раніше, ніж зазвичай. Приїхав на світанку, сховався за деревами й чекав.
І незабаром побачив щось жахливе, що розбило моє життя. Якби ж то був просто коханець… Моє серце розривається. Продовження нижче.
Я побачив його біля могили моєї дружини.
Хлопця років двадцяти. Високий, у темній куртці. Він підійшов до могили, акуратно поклав букет, торкнувся рукою каменя… і заплакав. Справжніми, тихими, чоловічими сльозами. Стояв там довго, потім присі
