Мене звуть Оксана Шевченко, мені шістдесят девять років. У мене два сини, троє онуків і дві невістки. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в любові та увазі. Але останні роки я живу, як сирота. Самотня у своїй квартирі, з болючим коліном і телефоном, що мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи заходили на свята чи за справами. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років без них, хоча вони живуть у тому ж місті, за сорок хвилин автобусом.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стеля постраждала дзвонила обом синам. Обіцяли приїхати на вихідних. Ніхто не приїхав. Довелося наймати маляра. Не гроші важливі, а біль. Біль від того, що діти не знайшли години для матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, боялася, що мене обдурять. Знову подзвонила синам «Мамо, є ж продавці, розберіться самі». У кінці я викликала брата, і він прислав свою доньку, мою племінницю Соломію, з чоловіком. Вони все владнали.
Коли прийшла пандемія, сини раптом згадали про мене. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома і замовити продукти через інтернет. Але вони забули одне: я не вмію. Соломія ж показала, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек, які привозять ліки, і почала дзвонити майже щодня.
Спершу я почувалася винною. Адже у Соломії є батьки, свій дім, чоловік, донька. Але лише вона приходила просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу прийшла просто на чай, щоб посидіти поруч. Її донечка моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тому я прийняла рішення: якщо мої власні діти мене забули, якщо їх цікавить лише те, що вони можуть взяти, а не дати, то моя квартира дістанеться тій, хто справді поряд. Я пішла до центру послуг, щоб скласти заповіт. І того ж дня, немов навмисно, подзвонив старший син. Запитав, куди я ходила.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Ми сіли за стіл. Я сподівалася може, вони змінили думку? Але ні. Вони намагалися переконати мене, нагадували, що у мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру сторонній. Звинуватили Соломію в користолюбстві, пророкували, що вона мене вижен